Усі кімнати виходили на внутрішній двір, як і більшість вікон, за винятком тих, що були в найстарішій, південній будівлі, яка також мала вікна, що виходили до зовнішнього світу. Ці вікна, однак, були замкнені ззовні. У південно-західному куті двору містилися сходи, що вели на довгий плаский дах із парапетом уздовж південної сторони будівлі – вона була вища за три інші сторони.

      Містер Колман повів мене східною стороною двору, а далі повернув до великої відкритої веранди, що була в самому центрі південної частини будинку. Він відчинив бокові двері, і ми ввійшли в кімнату, де за чайним столиком сиділи кілька людей.

      – Та-да-ам! – вигукнув містер Колман. – А ось і ваша Сара Ґемп[5]!

      Дама, яка сиділа на чолі столу, підвелась і підійшла привітати мене.

      Це була моя перша зустріч із Луїзою Лайднер.

      Розділ п’ятий. Тель-Ярімджа

      Я не проти визнати, що моє перше враження від зустрічі з місіс Лайднер стало відвертою несподіванкою. Коли багато чуєш про людину, то створюється певний її образ. І в моїй голові міцно засіло уявлення, що місіс Лайднер – похмура, завжди незадоволена жінка. Нервова та завжди мов на голках. До того ж я також гадала, що вона… ну, якщо говорити відверто, трохи вульгарна.

      Але місіс Лайднер виявилася зовсім не такою, як я її уявляла! Почнімо з того, що я побачила дуже вродливу жінку. На відміну від чоловіка, вона не була шведкою, хоч за її зовнішністю цього й не скажеш. Вона належала до білявок того скандинавського типу, який не дуже часто й побачиш. Уже не першої молодості – років тридцяти чи, може, сорока. Обличчя виснажене, а серед світлого волосся впадали в око сиві прядки. А от її очі мене вразили: уперше в житті я побачила очі, які справді можна було б назвати фіолетовими. Вони були дуже великі, а під ними залягли ледь помітні тіні. Загалом місіс Лайднер була худорлявою і тендітною жінкою, і якщо я скажу вам, що вона мала дуже втомлений, але водночас дуже жвавий вигляд, то ви мені не повірите, адже це нісенітниця, – утім, саме таке в мене склалося враження про цю жінку. Я також відчувала, що переді мною стоїть справжня леді. А це щось та означає, навіть у наші дні.

      Вона простягнула мені руку і всміхнулася. Її голос вирізнявся низьким тембром, а розмовляла вона ніжно, розтягуючи слова на американський манер.

      – Сестро, я так рада, що ви приїхали. Чи не бажаєте чаю? Чи ви спочатку хочете побачити свою кімнату?

      Я погодилася на чай, і вона познайомила мене з людьми, що сиділи за столом.

      – Це міс Джонсон і містер Райтер. Місіс Меркадо. Містер Еммот. Отець Лавіньї. Мій чоловік з’явиться незабаром. Будь ласка, сідайте тут, між отцем Лавіньї та міс Джонсон.

      Я зробила так, як мені запропонували, і міс Джонсон завела зі мною розмову – почала розпитувати про подорож і все інше.

      Мені вона сподобалась – нагадала мені старшу медсестру, якою всі ми, старанні стажерки, відверто захоплювались.

      Я вирішила, що їй уже під п’ятдесят;