Царівна. Ольга Кобылянская
Читать онлайн книгу.
брав дійсно участь в концерті. Грав на скрипці якусь чудову угорську фантазію в супроводі фортеп’яна.
На мене має музика ще з дитинства сильний вплив, і я була би найщасливішою людиною в світі, коли би мене були музики вчили. Та ба!
Але я любуюся і грою других. П’ю-упоююсь нею, мов любощами живої істоти. Плачу з незглибимого смутку і кріпшаю. Справді, я кріпшаю, почувши голос музики. Відчуваю, як з нею враз піднімаються якісь голоси в моїй душі і, злившись з нею водно, дзвенять одною піснею. Тоді здається мені, що це пісня моєї істоти…
Я не могла під час його гри відірвати від нього погляду.
Як же прегарно грав він, а й сам який був гарний!
Моє серце рвалося до нього, обнімало його! Чи його? Чи ним викликану прекрасну гармонію? Цього я вже не знала виразно. Знала лише те, що серце моє було переповнене чимсь сильним і що тому він був винен! А він, мабуть, відчув мій погляд, відгадав. Раз мусив на хвилину в грі станути. Під час того звернув голову саме в ту сторону, де я сиділа, і його погляд спинився на мені – так гарно! Мені станула вся душа, всі думки в очах, а він усміхнувся очима. Поздоровляв мене так. Опісля здавалося мені, що вираз його лиця зміняється, так мовби відкрив що в моїм лиці.
З моєї пам’яті виринули нараз тітчині й вуйкові болісні слова, і мій вид затемнився сльозами. Я опустила повіки, а він потягнув різко смиком по струнах…
Коли скінчив грати, посипалися грімкі оплески. Він склонився потрохи змішаний і, відгорнувши волосся з чола, зійшов, утомлений, в залу.
По концерті почалися танці. Цим разом обходили вони мене мало. Я шукала його. Моя ціла істота розуміла тепер лиш його одного, линула до нього в дивній суміщі горя і втіхи. Він стояв з другими молодими людьми посеред зали й дивився на тих, що танцювали.
І я танцювала, ведена зручною рукою, легко, ледве дотикаючись помосту. Панок мій шептав мені раз по раз до вуха, що гуляю знаменито і що я «прегарний мотиль»!
Я сміялася. Я сміюся завсіди, коли мені приходиться таке слухати. Лена каже, що це негарно – сміятися панам в лице, але ж я не можу їх за те подивляти! Насміюся з них добре, насміюся й поверну спокійна додому.
Минаючи в танці Орядина, я уникала його погляду. Боялася з ним стрінутись, хоч хотіла того. Ах! я не розуміла вже себе добре. Я мов потонула всею душею в якусь весну! Мов перебралася в якийсь цілком новий препишний стрій!
Під час малої паузи в танцях надійшов і він до мене.
– До вас годі добитися, – говорив усміхаючись. – Я жду вже півгодини й дивлюся, коли лишать вас в супокою, та ледве діждався.
З тим подав мені рам’я, й ми пішли, як багато інших пар, проходжуватися по залі. Він говорив мені щось про танці і що не танцює, а я завважала з зачудуванням, що на нас звернулися всі погляди й слідили цікаво. І чому ж дивилися так всі на нас? Чим різнилися ми від других пар? Може, я справді така «велика», як Лена не раз мовила, і впадала при нім в очі? Але ні! Я лише трошки вища і тонша від Лени – так це не могла бути та причина; а він був гарний і елегантний, ростом трохи вищий від мене – і я не могла так «страшно» при нім виглядати!
Чи