Царівна. Ольга Кобылянская
Читать онлайн книгу.
був сильно зворушений, але й я не мусила в тій хвилі спокійно виглядати, бо коли кинув на мене оком, показався на його устах гіркий усміх.
– Бачите? – промовив впівголос. – Я дійсно пристрасний, але я не винуватий тому, що в моїх жилах не пливе зовсім «біла» кров і що від часу до часу пробивається в мені – як дядько каже – квінтесенція мого люду!
Саме в цій хвилі надійшов до мене якийсь молодик і попросив до танцю.
Я відказала, дякуючи. Він видивився зчудовано на нас і віддалився звиняючись. Може, уразився? Нехай і так! Мені байдуже!
– Ви наразилися задля мене! – промовив Орядин. – А чи я заслужив на це?
– З пустих поговірок не роблю собі нічого! – відповіла я зневажливо.
– Але коли б вони не були пусті (він дивився на мене дожидаюче, гаряче), – тоді що?
– Тоді терпіла би! – відповіла я мимоволі покірно, покраснівши від його погляду. – Але це не важне, – додала я гордо, – лучче скажіть мені, яке життя приготовлюють вам.
– Моя родина приневолює мене йти на теологію.
– Отже, це правда?
– Правда, правда! Наука, котру я вибрав, вимагає більше грошей, а я… знаєте самі! Я розумію, чому вони бажають одного, а не хотять другого! Я для них чужий, а тепер, коли ще домагаюся свого, т. є. того, що мій дід оставив мені на студії, став я аж «недолюдком»! Це огірчує мене до крайності. Лучче були би зробили, якби були мене віддали моєму батькові зараз першої доби по смерті матері, як він цього добивався. Я би, може, ходив нині зі скрипкою під пахвою, проживаючи життям простого селянина, не сумуючи по «образованому» ні холодом, ні голодом. Або нехай були би віддали братові батька, як обидва того хотіли. Але тепер посилати мене до них, коли один не хоче про мене нічого знати, бо з мене зробився «панич», а другий, хто знає, чи й живий?.. Тепер, коли світло знання й іншого життя розкрилося передо мною, коли стою так близько до свого «полудня», оставити мене на ласку й неласку недолі – це не впору жарт! Впрочім, я не домагаюся їх добра, лише свого. Прикро це лише настільки, що я на те спустився. Якби не це, то я робив би собі мало що з того; жив би так, як досі. З своєї школярської праці, а не їх хлібом.
– А на стрийка зовсім не надієтесь? – спитала я.
– Ні. Це темний чоловік. Він каже, або йти на мужика, або як вже в пани, так іти на попа. Інший стан в нього підлий. Каже: висисає мужиків!
Він замовк, роздразнений, а я не могла здобутися на якісь його настроєві відповідні слова. Мені було його жаль, і я була цілком перейнята його долею. Вона була подібна до моєї, мов одна крапелька води до другої, і лучча лиш тим, що він яко мужчина мав вартість, а я яко женщина – ні!
Перед нами уставлялися пари до кадриля, й декотрі з них, обглянувшись поза себе і побачивши нас побіч себе, споглядали на нас цікаво. Він замітив це і звернувся заклопотаний до мене.
– Я поганий самолюб! – сказав. – Оповідаю вам бог зна що за себе і не бачу, що ось тут твориться. Ви би, може, й гуляли, якби… – Він не вспів докінчити речення. Перед нами з’явилася, наче вкопана, наче з землі виросла – тітка.
Один-однісінький