Царівна. Ольга Кобылянская

Читать онлайн книгу.

Царівна - Ольга Кобылянская


Скачать книгу
лиш його!.. А я подала йому руку.

      – Будучність наша, – мовив з сяючими очима, – і коли вже діб’юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб’юся! Вже який я «непостійний і віроломний», але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!

      Справді, я хотіла бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[41] забратися звідси, діждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перейнята ним, його істотою, кожним його словом і духом, що, – як те море з берегів, – так і виступила з себе.

      – Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп’яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспіху, – що ти не можеш в тій хвилі мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув досі ніколи в житті. О Орядин! – і розсміялася з якогось щастя, – я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крісла, ніжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликій, розкішній радості з рукою бабуниною, і притисла її бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цілі, тоді ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царівна… Не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов сміялася, мов та пустотлива дитина.

      – Моя! І як то дивно, дивно, що ми досі не зналися!

      – А тепер нараз так добре пізналися! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке життя прегарне!

      – А я, – що любов така могуча сила!

      – Ми якраз шість разів бачилися, а нині… подумай лише! – І веселий, майже свавільний усміх завмер на моїх устах, слова урвалися… На порозі нашої кімнати появилися дві статі: Лена з ще одною дамою. Обидві підходили до нас. Стара дама прижмурила очі, ніби не розпізнавала мене добре, а опісля звернулися її очі на нього. Лена несла голову на тітчин лад.

      – Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай її тут і ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!

      Зі мною враз піднявся й Орядин, і я глянула на нього. На його устах грала лиха усмішка, а очі його спинилися вороже на розігрітім лиці моєї кузинки.

      – Таки зараз мусить іти панна Верковичівна? – спитав з нетаємним насміхом.

      – Повіз чекає!

      – Ага, повіз!

      Мов піднята одним замахом, мов зів’яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є, за кілька годин, від’їде він! Моє щастя скінчилося! Мовчки подала я йому руку, а він стиснув її так само мовчки. В нього горіли очі, а я чула, як зі мною заходила зміна. Справді, моє щастя скінчилося! Опісля розсталися ми. Як у сні, оглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місці, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я ніколи не забуду! Шалена розпука пірвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нім остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царівна!..

      ІІІ

      Від’їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним!

      Понурі


Скачать книгу

<p>41</p>

Борше – швидше.