І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
на понурого Василя, запропонувала-відрубала:
– Виключити з партії!.. Судити показовим революційним судом!..
– Ого!
– Ну, це вже ти, Ольго, занадто! – поморщився Гінзбург.
– Я своєї пропозиції не знімаю! – і сіла, демонстративно відвернувшись од Василя.
Ляндер похитав-похитав носком хромового блискучого чобота, підняв догори пальця:
– Дозвольте мені!
– Валяй! – хитнув головою Гінзбург.
– Я думаю, що пропозиція товаришки… е-е… товаришки…
– Ковальчук, – підказав хтось збоку.
– Товаришки Ковальчук, – хитнув, подякувавши, головою Ляндер, – занадто сувора. Товариш Ганжа вчинив, звичайно, тяжку провину перед революцією, але ми не повинні забувати, в яких умовах він працює… А також врахувавши, що цей товариш вперше, так би мовити, зірвався, що він чистого пролетарського походження… з селян-батраків… я думаю, що досить буде, коли ми винесемо йому догану…
– Щоб він знову зуби трощив?
– Я вас, товаришко… е-е… Ковальчук, не перебивав, – Ляндер сів, порипів ременями, вмощуючись у кріслі, знову захитав хромовим чобітком.
– Ну, що ж, товариші, інших пропозицій не буде? – спитав у присутніх Гінзбург. – Тоді переходимо до голосування.
За першу пропозицію проголосувала тільки товаришка Ольга. Вона ж була єдина, хто підняв руку проти пропозиції Ляндера.
Василь, не прощаючись, натягнув кепку, важко пішов до дверей.
– Ти почекай, ми скоро закінчимо! – гукнув йому вслід Гінзбург. – Ти мені ще потрібний.
Василь постояв у коридорі, похмуро й замкнено скурив немалу самокрутку з міцнющого, як сто чортів, тютюну, а потім вийшов на ганок: люди його зараз дратували. Там його і знайшов секретар повіткому.
– А я думав, що ти вже втік, – весело заговорив він, намагаючись попасти в рукав коротенької шкуратянки: одягався Гінзбург завжди на ходу. – Голодний?
– Ні.
– Все одно ходім їсти, бо я голодний, як вовк.
Василь покірно дав завести себе до соцвихівської їдальні, де харчувався майже весь радпартактив повітового міста. Зал світився чистою бідністю: столи хоч і не мали скатертин, зате були добре вишкрябані, дерев’яні ложки – наче щойно куплені, полив’яні миски не скидались на неоковирну людину, на губах у якої завжди лишаються сліди позавчорашнього обіду. І весела молоденька дівчина, що відразу ж підбігла до них, теж світилася отією ошатною бідністю: ношене-переношене платтячко, сіренький фартушок, ще материні, мабуть, черевички, але зате все чисте, попрасоване, а очі так і сяють світло-сірою доброзичливістю. Ганжі аж незручно стало за свої поруділі запилені чоботища, які вже давно голосили по ваксі (а де ж її у бісової мами візьмеш!), огрубілі, погано вимиті руки з чорними обламаними нігтями на єдиних двох пальцях. Він провів долонею по підборіддю – і борода не голена, не встиг поголитися, тепер страшний, мабуть, як чорт.
– Чим ви нас, Сашо, вгощатимете? –