І будуть люди. Анатолій Дімаров
Читать онлайн книгу.
пожартує-пожартує та, гляди, і йде з мішком за плечима додому.
Тепер Іванові легше: прирізала нова влада великий шмат поля, виділила коня й плуга, і Приходько серцем приріс до комнезаму та його ватажка – Ганжі Василя.
От і зараз – стоїть біля його хати, удає, наче просто так, випадково опинився на оцьому подвір’ї.
– Ти кого стережеш?
– А, це ти, Василю! А я й не впізнав. Бачу, суне якась мана: бугай – не бугай, а щось на нього схоже…
– Кажи, чого прийшов, – обриває нетерпляче Ганжа: натомився сьогодні, хоч у перевесло лягай, йшов – мріяв якомога швидше пірнути в постіль.
– Хто, я?
– Та ти ж!
– А я так: ішов та й зайшов. Став та й стою.
– А ось я тобі по потилиці надаю – ти в мене постоїш! – погрозився Ганжа – Тобі що: іншого місця не знайшлося – витрішки пасти?
– І чого ти, Василю, такий скаженющий? – опасливо відступаючи від Ганжі, спитав Іван. – Як повернувся з того повіту, так наче тобі хто кільце в губу вставив: все – бу та бу! А нема, щоб по-людському!
– З тобою, чортом, спробуй по-людському… Кажи краще, чого тут стоїш, бо, Їй-Богу, прожену!
Іван ще далі відступив од Ганжі:
– А сердитись будеш?
– Чого б то я мав сердитись?
– Ну, гаразд, іскажу. Стережемо, щоб твою хату не спалили.
– Хату? – здивувався Ганжа, – А хто її має палити?
– Та звідки ж я знаю!.. Люди кажуть, Василю, а вже як ми й рішили: ночувати в тебе по черзі…
– Це, значить, щоб удвох веселіше горіти було?
– От-от, – засміявся Іван, – То, може, до хати пустиш, бо в ногах правди немає.
– Що ж з тобою поробиш: заходь, рятувальнику!
В хаті Ганжа засвітив лампу, запросив гостя сідати. Не поспішаючи, дістав кисет, став лаштувати цигарку. Іван заворушився й собі: понишпорив в одній кишені, лапнув по другій, досадливо мовив:
– От же бісова жінка!
– Що там таке?
– І казав же: насип у кишеню тютюну, так вона насіння насипала… А щоб же тобі чортяка жару за пазуху всипав!..
– На мого.
– І чого мені так не поталанило в житті, Василю? – далі ремствував Іван, коли вони, скрутивши цигарки, закурили від одного сірника – В людей жінки як жінки, а в мене – чортяка з рогами! Я їй – стрижене, вона мені – кошене. Отак і любимося весь вік, аж хата двигтить… Бач, насіння насипала! Знала ж, чортяка руда, що я при своєму хворому зубові на лускання оте й дивитись не можу, так нарошне ж всипала!
– А може, й не знала, – в’яло заперечив Ганжа, – може, й не нарошне.
– Та як же, Василю, не нарошне, коли я вчора у Хоролівці до дохтура із своїм зубом заходив!
– Ну й що, помогло?
– Як мертвому кадило, – махнув рукою Іван. – Хіба тепер дохтура! Пів-Хоролівки оббігав, поки знайшов, а знайшов, показую зуба: «Порятуйте, – кажу, – бо вже й жити через нього, розпроклятого, не хочеться», – так він і дивитись не захотів!..
– Не схотів? Ти йому, мабуть, не приніс нічого?
– Де ж у ката не приніс! – аж розсердився