Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів
Читать онлайн книгу.
надмірності. У нас це може викликати усмішку, адже ми добре знаємо, що таке затягнутість та нудьга на прикладах фільмів зарозумілих артхаузних режисерів, які думають у першу чергу про себе, а не про глядача. Однак таке ставлення до глядача дозволяє краще зрозуміти головні філософські принципи кіно Патріса Леконта: повага до людини й страх життєвої нудьги.
У своїх фільмах режисер рідко виходить за межі тематики затишного камерного світу людських стосунків. Він свідомо уникає політичних, соціальних чи екологічних проблем, байдужий до усіх розважальних жанрів, окрім комедії. Його цікавить людина: або у своїй самотності, або в пошуках взаємної близькості. Найчастіше це світ самотніх сердець, які шукають справжнього кохання або дружби, це дослідження жіночої душі серцем чоловіка або чоловічого характеру очима жінки.
«Відверте зізнання» можна сприймати як переконливий альтернативний сеанс психотерапії. Він іронічно оминає професійні практики, уникаючи буквальності та спекуляції на модних темах, але водночас повертає загублені ключі до успішної психологічної практики: коли пацієнт і лікар розвиваються разом, коли інколи вони міняються ролями, коли стають пацієнтами або лікарями мимоволі, всього лиш шукаючи шляхи до персонального щастя.
Від цього фільму стає тепліше. Він запрошує нас у подорож не лише в чужу вигадану історію, але також і у власну історію, омріяну колись, але так і не реалізовану, яка насправді все ще живе в наших бажаннях. Так, Патріс Леконт – ідеаліст. Його фільми – як милиці, що дозволяють зробити перші самостійні кроки без сторонньої допомоги та страху впасти. Він знає про цей страх, який живе в кожному з нас і стримує від перших по-справжньому самостійних кроків. Він знає скільки з нас так ніколи і не наважуються ступити назустріч мрії й вдовольняються ілюзіями достатності та гіркотою фальші. Тому він не лише режисер-ідеаліст, але й режисер-психотерапевт, який по-справжньому допомагає людині.
Вiкно у двiр
(режисер Альфред Гічкок, США, 1954)
«Якщо ви не відчуєте приємного жаху під час перегляду ‘‘Вікна у двір’’», то ущипніть себе – скоріш за все ви вже мертві» – дотепно стверджував один із рекламних слоганів цього великого фільму.
Щодо жаху, то на сьогодні, у час спецефектів це, мабуть, перебільшення, але друге твердження щодо того, хто не відчує насолоду від цього фільму, буде ближчим до правди.
Як би там не було, але еталонний зразок саспенсу в кіно – а йдеться про відчуття наростаючої тривоги й хвилювання – був продемонстрований саме в цьому фільмі. Відтоді й до сьогодні Альфред Гічкок залишається неперевершеним майстром напружених трилерів, в яких основою є не демонстрація жахів, а розгортання внутрішньої психологічної драми та неконтрольованого хвилювання. Саме тому, всупереч стереотипам, Гічкок зняв лише декілька фільмів, які можна вважати класичними фільмами жахів. Решта ж – це чудові драми з неймовірно