Вечір з кіно ІІ. Путівник по світу кіно. Олег Яськів
Читать онлайн книгу.
його пам’яті свого діда-ветерана тієї війни. Але думаю, що також і пам’яті всіх інших солдатів обох сторін фронту, які пішли й не повернулися, або повернулися й згадували жахіття війни до останнього подиху.
«Це не історія Першої Світової Війни, не історична розповідь, і вона навіть не цілком точна, але це пам’ять про чоловіків, які воювали – вони просто діляться своїми думками щодо того як це було бути солдатами на цій війні» – пояснював про свій фільм сам режисер.
Документальна фактура фільму ретельно збережена, хоча старі хроніки відновлені сучасними цифровими засобами настільки делікатно й ретельно, що навіть не помітно. Монтаж хронікальних кадрів і закадровий текст захоплюють складним неспокійним ритмом. Тому емоційно включений глядач відчуватиме себе немов на кораблі під час шторму, синхронно вслід за сценарієм переживаючи щораз нові й нові емоції.
«Вони не постаріють» зробив вагомий крок у розвиток кінодокументалістики, запропонувавши новий метод історіографії, відмінний від наукових книг, привносячи гуманізм та реалізм без шкоди історичній правді. Такі фільми захоплюють і хвилюють, змушуючи забувати, що перед нами не ігрове кіно, а всього лиш майстерно і з любов’ю скомпільована хроніка далеких часів.
Вiкенд у Парижi
(режисер Роджер Мічел, Великобританія – Франція, 2013)
У поверненні моєму є початок мій… Двоє, спочатку самотньо-єдині, розпочинають довгу мандрівку. У якийсь момент вони зустрічаються й продовжують шлях уже разом. Згодом настане момент, коли вже не відділиш власні почуття від спільних. Але може настати й такий момент, коли жодних почуттів уже не відчуватимеш… Важливо не пропустити оцю точку неповернення, після якої двоє втрачають один одного, подружжя розходиться, а самотність залишається останньою дорогою…
Коли кризи наздоганяють або роки випереджають наші мрії, ми повертаємося в місця, де любили, згадуємо часи, коли любили, пробуємо перезавантажити – щоб не спочатку, але знову – свої почуття.
…Нехай це буде Париж. Чому б і ні? Адже більшість, підігріта туристичним ринком та суспільством спрощених вражень, мріє про романтичний вікенд саме в Парижі.
Але нам, тим, хто шукає тіней духовного на слідах матеріального, хочеться більшого, ніж стереотипів культури гламуру, яка вимиває глибокі рефлексії з людей, а міста позбавляє справжніх урбаністичних нервів. Нам хочеться, щоби Париж був великою книгою, складною симфонією, театральною декорацією для нашого повернення до початку, до перезавантаження почуттів – після довгих років спільного життя або завантаження почуттів – на довгі роки спільного життя.
Камерний і делікатний у тихій інтимності британський фільм «Вікенд у Парижі» розповідає нам саме таку історію. Британське подружжя з професора філософії та учительки після 30 років подружнього життя повертається в місто, з якого вони розпочали спільну дорогу, для