Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
просто… Слухай, я читаю! Диви!
І я попростував назад до своєї нори, щоб дістати книжку й показати їй. Вона роздивилась обкладинку, звіряючи її з моїм обличчям, наче то був паспорт. Задоволена, спробувала звестися на ноги, скривилася й знову завалилася на спину, і я спитав себе, чи варто запропонувати їй руку, як для рукостискання. Але цей жест здавався абсурдним, натомість я опустився навколішки біля неї та – що було, мабуть, не менш абсурдно – взяв її ногу, наче приміряючи на неї скляну туфельку: кросівка «Адідас» у блакитну смужку, на босу ногу, бліда шкіра. Я відчув поколювання свіжої щетини, чорної, мов залізна стружка.
– У тебе там усе добре? – спитала вона, не зводячи очей із неба.
– Так, лише хотів перевірити, чи… – з виглядом лікаря я обмацував ногу спритними пальцями.
– Ай!
– Вибач!
– Скажіть мені, лікарю, що саме ви шукаєте?
– Шукаю, де саме болить, а потім тицяю туди. Власне, я перевіряю, чи не стирчить із м’яса кістка.
– То як?
– Ні, все добре. Це розтягнення.
– І я зможу колись знову танцювати?
– Зможеш, – сказав я, – але тільки якщо справді захочеш цього.
Вона розсміялася, дивлячись у небо, а я почувався таким люб’язним і задоволеним собою, що розсміявся теж.
– Так мені й треба за те, що ношу це, – сказала вона, обсмикуючи джинсову спідницю вниз до колін. – Красуюся. Яка ідіотка. Краще мені повертатися. Можеш уже відпустити мою ногу.
Надто раптово я випустив її і стояв поряд із дурнуватим виглядом, доки вона намагалася надати собі вертикального положення.
– Є шанс, що ти міг би?..
Я підняв її на ноги й подав руку, доки вона обережно торкнулася землі своїм гострим пальцем, знову скривилася, знову спробувала, а я тим часом намагався роздивитись її, ніби дивлячись при цьому в інший бік. Трохи нижча за мене, але не надто, шкіра бліда, волосся чорне й коротке, але з довгою гривкою, зараз закладеною за вухо, охайно виголена знизу потилиця, що надмірно підкреслює вигин її черепа, суворо й гламурно водночас – така собі Жанна д’Арк щойно із салону краси. Не думаю, що колись раніше помічав чиюсь потилицю. Крихітні чорні гвіздки в кожному вусі з двома додатковими дірочками для особливих випадків. Оскільки мені було шістнадцять, я зробив розсіяний погляд, аби приховати, що дивлюся на її груди, впевнений, що досі жодна дівчина не помітила цієї хитрості. Емблема, начебто «Адідас», на яскраво-жовтій футболці з дуже короткими рукавами, так, що на м’якій плоті зверху її плеча я розгледів шрам від БЦЖ, рифлений, як карбування на римській монеті.
– Агов? Мені знадобиться твоя допомога.
– Можеш іти?
– Можу стрибати, але із цього небагато користі.
– Хочеш, на спині підвезу? – мовив я, шкодуючи про це «підвезу». Мав бути якийсь крутіший термін. – Чи, ну, знаєш, як пожежник – на руках віднесу?
Вона подивилась на мене, і я трохи випрямився.
– Ти пожежник?
– Я вищий за тебе!
– Але я… – вона смикнула спідницю донизу, – гладкіша. Зможеш підняти власну вагу?
– Авжеж! – я розвернувся і підставив свою спітнілу спину, клацнувши пальцями, мов автостопник.
– Ні.