Солодка печаль. Дэвид Николс
Читать онлайн книгу.
якоюсь показухою. Зуби цієї дівчини, помітив я, рятувала від досконалості щербинка на лівому різці, немов заломлений кутик сторінки. – Ні, я тут не живу.
– Я подумав – може, вони твоя родина, ті люди, що гналися за тобою.
– Еге, ми постійно це робимо, я, мама й тато – тільки-но побачимо поле…
– Ну, я не знаю…
– Це була дурна гра. Довга історія.
Зміна теми:
– Ще раз: що ти там робив?
– Читав. Просто гарне місце для читання.
Вона кивнула зі скепсисом.
– Природолюб.
Я знизав плечима.
– Зміна оточення.
– А як же «Бійня номер п’ять»?
– Нормально. Не така вже й бійня.
Вона розсміялася, хоч я лише частково жартував.
– Я чула про неї, але не читала. Не люблю узагальнювати, але я завжди вважала, що це хлоп’яча книжка. Так?
Я знову знизав плечима…
– Тобто якщо порівнювати з Етвуд або Ле Ґуїн…
…бо якщо вона зібралася говорити про літературу, то я міг із тим самим успіхом штовхнути її в кущ і втекти.
– Отже. Про що вона?
«Чарлі, ти можеш щось розповісти класові про намір автора в цьому абзаці? Своїми словами, будь ласка».
– Про одного чоловіка, ветерана війни, якого викрали інопланетяни, і тепер він в інопланетному зоопарку, але постійно повертається у спогадах до сцен із війни, де він у полоні…
«Так, це сама дія, але про що вона каже? Продовжуй, Чарлі, будь ласка».
– Але це також про війну, і про бомбардування Дрездена, і така собі фатальність – не фатальність, гм, фаталізм? – щодо того, чи важливе життя, або чи свобода волі – це омана, ілюзія. Тобто твір, звісно, жахливий, про смерть і про війну, та водночас кумедний.
– До-обре. Таки справді трохи схоже на хлоп’ячу книжку.
«Добери кращі слова».
– Сюрреалістична! Ось яка вона. І справді добра.
«Дякую, Чарлі, сідай, будь ласка».
– До-обре, – промовила вона. – Добре. Зазвичай, коли люди кажуть «інопланетний зоопарк», я вимикаюся, але цю, мабуть, прочитаю. А ти читав…
– Ні, але кіно дивився.
Вона скоса глянула на мене.
– Жартую, я лише хотів сказати, що небагато читаю. Я не бозна-який читач.
– Що ж, – мовила вона, – це добре, – а потім, наче тут був якийсь зв’язок: – У якій школі навчаєшся?
Це було нудне, але законне запитання, і я подумав, що найкраще буде бовкнути:
– Щойно закінчив Мертон-Ґрейндж.
Сказав і дивився, очікуючи типових емоцій, виразу обличчя, немов призначеного для тих, хто каже, що тільки-но вийшов із в’язниці. Правду кажучи, я і тіні цього не помітив, та все ж відчув наплив роздратування.
– А ти із Четсборна, так?
Вона заклала гривку за вухо й розсміялася.
– Як ти здогадався?
Тому що діти із Четсборна – пафосні богемні наркомани, хіпі. Діти із Четсборна ходять до школи у власному одязі, тобто у вінтажних сукнях із квітковим візерунком та іронічних футболках, які наштампували