Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
подібні розмови я часто натрапляла в моїх нудних романах, зазвичай їм передували рафіновані освідчення в коханні, відтак – герої мали зневажати високі почуття, а далі наставала трагічна розв’язка і чиїсь надії розбивалися вщент. Нудно, панове. Страшенно нудними бувають ці словесні звороти, які – і про це завше відомо наперед – призведуть до того-таки, порожнього результату! Я уважніше придивилася до товариша слідчого: його обличчя видавало в ньому благородну кров – переді мною сидів аж ніяк не робітничо-селянський нащадок. Його очі, що мить тому сяяли впевненістю, раптом сповнила незвична для чоловіка тривога, що зазвичай з’являється лише тоді, коли не розумієш, як відгукнуться тобі твої ж слова.
– Хочу зізнатися, що я за вами стежив, – видихнув Андрій Дмитрович.
Я повела головою. Такого зізнання від нього я не чекала.
– Стривайте, а чи можу я спитати, навіщо? – Мені хотілося, щоб мій голос звучав якомога грубіше. Раптом мені подумалося, що зараз саме час випустити назовні все зло, що переповнювало мою душу.
– Це важко… – промимрив слідчий.
– А ви спробуйте.
Господи, адже саме в такі моменти, коли серце моє захлиналося від люті, я ладна була волати від щастя – я жила!
– Мені самому подібна поведінка здається безглуздою. Це зумовлено тими… – Андрій Дмитрович затнувся.
– Почуттями? То це ви мене врятували? – Я нарешті озвучила очевидне.
– Так, і в той момент, коли я виніс вас із води… – Знову пауза.
– …зрозуміли, що маєте до мене почуття, – знову підказала я йому.
– Так, але не подумайте, що я легковажний, – раптом почав виправдовуватися Андрій Дмитрович.
– Саме так я й думаю, – суворо мовила я.
Моя інтонація збентежила слідчого ще більше. На якусь мить я навіть повірила йому, проте недобра слава ловеласа, що, до того ж, продався червоним, спантеличила мене остаточно. Не сказати, що я занадто цікавилася політикою, та все ж найгірше сприймала більшовиків, що зібрали під своє крило всуціль покидьків і всяку наволоч, як раніше (до свого дивного прозріння) казав мій татко.
– Та все ж я вас урятував, – обережно почав наполягати більшовик.
– Та все ж я вас про це не просила, – сказала я.
І зараз же подумала: чи не перегнула я палицю? Половко зробив вигляд, що не почув моїх слів.
– Повірте, кожен потребує захисту, особливо нині, – наполягав слідчий.
– Якось сама розберуся, дякувати Богові, маю руки й ноги, – не здавалася я.
– Вже видно, що не розберетеся. Що вас штовхнуло у воду? – Андрій Дмитрович завдавав ударів методично.
Я стрепенулася – тонкі, можна сказати, навіть витончені, але страшенно болючі поштовхи в животі дедалі більше нагадували про себе, адже я намагалася втікати від нав’язливих сигналів, що їх подавало мені тіло. Їхня поява і зникнення нагадували різку зміну погоди – коли ніщо не провіщало біди. Аж раптом хмари обвуглюються, перетворюються на чорні головешки, що нависають над головою: за мить чекай зливи, хоча ще хвилину тому