Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
нарешті скинув тягар із себе. Дим дедалі густішав, дихати ставало майже нестерпно. Я допомогла слідчому підвестися – у нього була глибока рана на голові, з якої на обличчя струменіла кров, перетворивши його на страшну червону маску. Це було жахливе видовище – заюшене лице з одним набряклим, посинілим оком. Друге залипло від крові, й поранений заледве міг розплющити його.
– Треба вибиратися звідси! – нагадала я про очевидне.
Господи, ну чому, коли трапляється халепа, на думку спадають самі лише банальності? Я мимоволі відчула свою подібність із героїнею тієї книжки, яку все не могла дочитати: персонажі там завжди говорили те, що треба було сказати.
– Спробуймо через вікно, – прохрипів Андрій Дмитрович.
– Га? Що? – не розчула я.
– Вікно, – простогнав поранений.
Він ледве стояв, обіпершись руками в стіну, на щось більше не мав сили. Неможливо було скористатися й вікном у задній двір, що також виявилося заґратованим. Я на мить притулилась до шиби, немов намагаючись вдихнути свіжого повітря, від якого відділяла нас прозора перешкода. Здавалося, ось вона, воля, досить лише простягти руку. Мені здалося, ніби я бачу на вулиці силуети з юрми роззяв, що край дороги дивляться на палаючу будівлю. Люди, хто-небудь, рятуйте! Як же до них достукатися?
– Що там? – почувся голос слідчого.
– Ґрати скрізь, немає виходу! – відчайдушно скрикнула я.
– Спробуйте розбити шибку… – наполягав Андрій Дмитрович.
Я роззирнулася. Поруч не знайшлося нічого, крім важкого, дубового стільця. Мені вдалося підтягти стілець до вікна, але підняти його я не змогла. У відчаї підбігла до столу, схопила з нього перше, що трапилося під руку – маленьку статуетку, й пожбурила нею у вікно. Брязнула шибка, розлетівшись посередині, її скалки порснули врізнобіч, і кілька з них боляче встромилися мені в долоню. Від несподіванки я скрикнула, налякавши свого супутника, який не бачив, що сталося, і теж скрикнув. Від шоку я похитнулася і впала долі.
Як же нам вибратися з охопленої вогнем будівлі? Дим валував від вхідних дверей, просочувався крізь щілини. Полум’я жадібно тріщало в коридорі, поглинаючи все на своєму шляху. І я, та, що зовсім недавно бажала померти, тепер, коли біль відступив кудись на край моєї свідомості, послабшав і вже не так дошкуляв мені, страшенно прагнула жити!.. Кров нуртувала в моїх жилах так буремно, як ніколи в житті. Дивно, я ще жодного разу не була такою спокійною, як тепер. Мозок холодно прораховував усі можливі ситуації, і виходило, що нам вочевидь судилося загинути. Марно кликати на допомогу: ніхто не увійде в палаючу будівлю. Марно вибігати в коридор, там напевно задихнешся. Повертатися назад, у кімнату слідчого, сенсу теж немає – там так само заґратовані вікна. «Отже, ніщо не врятує нас», – говорив холодний розум. «Надія завжди сподівається на краще», – заперечувало моє серце, сповнене жаги до життя. Раз, два, три. Усі варіанти програшні.
Зарипіла покрівля над головою. Вогонь гоготів, нахабно ширився дахом, поглинаючи крокви, бантини, сволоки. Ось уже зі стелі посипався тиньк, поставши