Жінка в темряві. Зелений Клин. Максим Бутченко
Читать онлайн книгу.
час. І що ж там?
Надмірна цікавість колись таки вилізе мені боком.
– Так… Збираю різні історії, – з протягом мовив мій співрозмовник.
– Он як? І які, дозвольте спитати? – Мені стало по-справжньому цікаво.
– Життєві, – вів далі слідчий.
Нарешті він знайшов свого блокнотика, переконався, що з ним усе гаразд, і поклав назад у внутрішню кишеню.
– Гм. А я там є? – мені притьмом кортіло дізнатися, адже про мене ще ніхто ніколи не писав.
– Може, є… А може, й нема.
Мені здалося, що крізь яскраво-червону маску на його обличчі враз проступила глузлива усмішка.
– Інтрига – подруга знегод і жалю, – бовкнула я перше, що спало на думку.
Не пам’ятаю, звідки в моїй голові взявся цей вислів. Можливо, я його вигадала, а може, десь вичитала. Але в ту мить він здався мені найбільш доречним.
– Ваш батько добре подбав про вашу освіту.
Відчувалося, що Андрій Дмитрович не знає, що мені сказати.
– У чомусь подбав, а в чомусь я й сама постаралася. – Я вже повернулася до своєї звичної – колючої – манери спілкування.
– Можливо, колись, іншим разом, я вам усе розповім, – раптом сказав Половко.
Мене ці слова неабияк зацікавили, позаяк я завжди вважала, що його мотиви для мене цілком очевидні, радше навіть сказати, прозорі, як скло. Але тепер він заговорив так таємниче, що геть спантеличив мене.
– А чом би не розповісти заразісінько?
Навіть незважаючи на обставини, дівоча цікавість брала гору.
Андрій Дмитрович мовчав. Світло лампи освітлювало тільки частину його обличчя, решта потопала в темряві, і через це мені знову здалося, що він глузливо посміхається. От же негідник! Погратися вирішив зі мною. Мені захотілося відповісти так, щоб дошкулити йому чимось особистим, але на думку спадали тільки милі й привітні слова. «Стривай-но. Так далеко не поїдеш. Знову станеш ніжною дамочкою, а далі – пиши пропало!» – дорікнула я собі.
Підвівшись, я поглянула на стелажі з архівними справами про різні злочини й правопорушення. Взяла до рук пухку теку з аркушами, що не вміщалися в ній, на обкладинці виразно значилося: № 1977. І великими літерами вгорі: «Секретно». Внизу дрібніший напис: «Справа про участь малоросів у поширенні злочинних ідей». Гм, дивно, таке формулювання мені ще ніколи не траплялося на очі. Я розгорнула теку, але аркуші в ній виявилися списані дрібним почерком, і при слабкому освітленні лампи я мало що могла розгледіти. Якісь фото, документи, виписки й акти – усе це утворювало чималий стос паперів із чийогось дізнання.
– Ви не знаєте, що це? – спитала я в Андрія Дмитровича, показуючи йому теку.
– Не розумію, про що ви? – Половко підвівся й ступив кілька кроків, урятувавшись таким чином від неминучої смерті.
Бо саме тієї миті згори просто на ляду підвалу впали такі важкі уламки, мабуть, охопленого полум’ям даху, що проломили благенькі дошки, вони й собі зайнялися й обвалилися просто в підземелля, здійнявши стовп диму. Задушливі клуби