Остання крапля. Галина Цикіна
Читать онлайн книгу.
повалився навзнак. Чоловік стиснув зуби від болю і схопився за обличчя.
– О Боже, з вами все гаразд? – Над ним нависла жінка. Крізь сльози, що наверталися на очі, Андрій зміг розгледіти її приємну зовнішність, темне волосся, у якому поблискували сніжинки, і перелякані очі.
– Я хотів спитати це у вас. – Чоловік сів і приклав до носа жменю снігу.
– Ви що… плачете? – помітила вона налиті сльозами очі. – Пробачте, я не…
– Ви гепнули мене дверима по носі! – Андрій і сам не очікував, що це його розізлить. – Тут, між іншим, стільки ж нервових закінчень, як і на кінчиках пальців, сльози течуть самі собою.
– Ясно. Вибачте. – Жінка трохи відступила. Вона перевела погляд від Андрієвого обличчя і почала вдивлятися в освітлену ліхтарями вулицю.
«She’s crazy», – промайнула в Андрія в голові така популярна у фільмах фраза.
Тим часом водійка абсолютно втратила до нього інтерес і вийшла з двору.
Андрій здійнявся на ноги. Вважав, що після всього шокувати його неможливо, але цій темноволосій особі таки вдалося. Чоловік розгублено подивився на свої розтрощені ворота, побиту «таврію», що стирчала посеред двору, а потім провів поглядом сліди незнайомки. В Андрія крутилося на язиці чимало слів і запитань, передусім: «Що за хрінь?!» Та щойно чоловік зібрався озвучити питання, яке так його мучило, як жінка знову з’явилась у дворі. У руках вона тримала якийсь невеликий клубок.
Розгледівши, що то цуценя, Андрій сторопів. Це так його спантеличило, що він не знав, чого хочеться більше: розреготатися чи нагримати на цю ненормальну.
– Це що, акція? – нарешті вичавив він із себе. – Винеси бампером чужі ворота – отримай цуценя в подарунок.
– Смішний ви, – усміхнулася жінка й ніжно погладила песика.
«А усмішка в неї чарівлива», – раптом промайнуло в голові, але чоловік стримав цю думку, не даючи їй розростися.
– Пробачте за ворота. Раптом що, винуватець ось, – незнайомка кивнула на замерзлого цуцика, який перелякано тулився до її грудей. – Мені довелося об’їжджати його…
– Через мій двір.
Жінка здивовано поглянула на чоловіка.
– О, то ви – Андрій? – вигукнула вона. – Ми з вами кілька разів перетиналися, коли я приїздила до батьків. Як ваша дружина?
Андрій стрепенувся, ніби його штрикнули під ребро.
– Померла… – сухо мовив він.
– Я не знала. Співчуваю.
«Бреше, – промайнула думка. – Вона знущається…».
– Аякже. То ви жодного разу не чули ні про мене, ні про мою дружину? – злісно мовив він.
Очі співрозмовниці здивовано розширилися:
– А що, повинна була?
– Досить цього лицемірства, – ледь стримував злість Андрій, – скажіть краще, хто ви? І де мешкаєте?
– Я Вероніка. Ми з вами сусіди, – промовила жінка, явно цьому не радіючи.
Андрій не хотів знову впійматися на її усмішку, тому відвернувся.
– Сусіди, так? – ядуче запитав він. – Це добре. Я знатиму,