Остання крапля. Галина Цикіна
Читать онлайн книгу.
не зовсім.
– Тоді я не врубаюся…
– Насправді я заскочу ненадовго, а потім знову на роботу. На нашій вулиці сталося вбивство. Поліція вже там. Ти мала їх чути.
– Що?! – скрикнула Олеся. – Тобто ти заскочиш і знову поїдеш на роботу? Ти взагалі нормальний? Я тут стирчу цілими днями сама без друзів, без нормальних магазинів і тусовок, і все через те, що ти привіз мене в цю глушину…
Мирослав очікував такої реакції від дружини, тому заздалегідь відставив слухавку від вуха. Поглянув на час розмови: коли минула хвилина, знову приклав телефон до вушної раковини.
– Тобі робота важливіша за дружину! – почув він у телефоні.
«Це вже майже кінець тиради», – подумав хлопець.
– Олесю, не злись. Хочеш, я тобі щось смачненьке куплю?
– Не треба мені твого смачненького. Я й так уже жирною стаю. І взагалі, тортики й тістечка – мої єдині друзі тут.
– Кицю, так подружися з кимось. Ми ж тут із червня живемо, невже за пів року ти не знайшла нікого, з ким могла б обговорювати проблеми?
– Ні, не знайшла.
– А як же Софія Доля? Я вважав, ви кентухи.
– Соня? – видихнула Олеся. – Вона ніби нічого, але буває якоюсь трохи стрьомною.
– Ну добре, удома поговоримо, я вже майже на місці злочину.
– Якого злочину?
– Я ж тобі казав, на Садовій убили бабцю.
– Не казав.
– Казав, відразу після фрази «я скоро заскочу додому».
– А-а-а-а, я після того вже нічого не чула.
«Я і не сумнівався».
– А кого вбили?
– Свекруху твоєї Соні.
– Бабу Тоню?
– Ага. Ну все, бувай. Удома поговоримо.
Олеся на мить замислилась, але врешті махнула рукою і продовжила гортати новинну стрічку.
Мирослав припаркував свій «опель» неподалік від патрульного автомобіля «Пріус» з увімкненими проблисковими маячками. Закутав навколо шиї шарф і вийшов з авто. Коли опинився на вулиці, зрозумів, що шарф не порятує при такій хурделиці. Хлопець потер пальці, які першими відчули егоїстичність і злість погоди цього вечора, підняв комір пальта і зайшов у двір.
Мимохідь оглянув територію. Працівники поліції активно снували туди-сюди: хтось фотографував тіло і збирав докази, хтось опитував свідків, а хтось просто стояв, удаючи, що працює.
– Добрий вечір. Прокурор Богданівської прокуратури Мирослав Шевченко, – представився він одному з колег.
– О, вечір добрий, якщо він добрий, – відповів той. – Я – слідчий, Михайло Лірник.
– Що тут за біда?
– Коротше, жінка не впоралася з керуванням і в’їхала на «таврюсі» в паркан сусіда. Той на неї розкричався, що вона рознесла йому ворота. І все б нічого, якби біля ґанку вони не зайшли труп бабці, яку відразу ж упізнали, – слідчий заглянув у свій записник, – Доля Антоніна Йосипівна, 67 років. Мешкала на цій вулиці, за п’ять хат звідси. Ножове поранення.
– Цікаво, – протягнув Мирослав.
– Та я б сказав