Остання крапля. Галина Цикіна
Читать онлайн книгу.
вечірніх подій Вероніка цілу ніч не могла заснути. Вона втішала Таню як могла. Подруга відразу хотіла мчати до моргу, але таки вдалося переконати її почекати до ранку. Врешті, наковтавшись заспокійливого, Таня заснула у Вероніки вдома. І добре, бо не хотілося лишати її саму в такому стані.
Коли будильник на телефоні рішуче став наполягати, щоб Вероніка прокидалася, вона вже давно була на ногах. Швидко натиснула кнопку «Вимкнути», аби не розбудити Тетяну, що спала в сусідній кімнаті. Жінка продумувала, що їй треба зробити зараз: відпроситися з роботи, приготувати сніданок і…
Від думок Вероніку відволікло активне шурхотіння в кухні. Здавалося, що ціла зграя кігтистих істот танцює в її будинку вальс. Жінка шмигнула до джерела шуму.
Коли двері відчинилися, до її ніг підбіг маленький коричневий клубочок із великими очима та куцим хвостом. Вероніка взяла цуценя на руки й зойкнула, оглянувши свою кухню.
Усе, що тільки міг подіставати, песик подіставав, порозривав і порозкидав: сміття, їжу, спеції.
– Бачу, ти тут часу не гаяв, – звернулася до цуценяти. – Ну і що мені з тобою тепер робити?
Жінка провела рукою по шерсті: де-не-де вона позлипалася, Вероніка навіть угледіла кількох бліх.
– Найперше – помити! – відповіла вона на своє ж запитання.
Щеня пискляво гавкнуло й лизнуло її обличчя. Вероніка засміялася, пригорнула його до себе. Цуценя підняло голову й дивилося на неї розумними, повними грайливих іскорок очима.
Раптом жінка відчула, як тепла пляма розповзається по грудях і животі. Ні, це був не прилив любові, а струмінь сечі, що виливався з песика.
– Ні, ні, ні, – Вероніка побігла з будинку, несучи перед собою цуцика, який не переставав пісяти.
– Ось тут треба це робити! – скомандувала жінка, коли винесла цуценя за поріг. Песик лише весело махнув хвостом і заскочив назад до будинку.
– Зрозуміла, – промимрила Вероніка, – пісяти не хочеться. Ну звісно, усе ж на мені.
Жінка вчасно встигла помітити, що її хвіртка відчиняється. Вона заскочила на веранду й накинула на себе куртку, аби прикрити обпісяну собакою піжаму.
Коли Вероніка знову вийшла надвір, гість був уже майже на порозі. Її сусід досить хвацько минав кучугури й наближався із широкою усмішкою.
– Привіт, – мовив він, наблизившись.
– Привіт, Тарасе, – відповіла Вероніка.
Песику, вочевидь, набридло чекати на свою хазяйку в домі, тому він повернувся на ґанок. Побачивши незнайомця, цуценя розсерджено загарчало. Спробувало навіть стати в бійцівську позу, але лапка зісковзнула на заледенілих кахлях, і цуцик бемкнувся носиком. Куди й ділася його хоробрість – цуценя сховалося за ногу Вероніки.
– Що це ще за бродяга? – запитав чоловік.
– Схоже, це мій новий співмешканець, – засміялася жінка, – а головне – про те, що мешкатиме тут, вирішив він, а не я.
– Цікава істотка, – усміхнувся Тарас.
Вероніка раптом піймала себе на думці, що це усмішка чоловіка, який уміє зваблювати жінок, тому поспіхом