Клуб «Мефісто». Тесс Герритсен
Читать онлайн книгу.
певні…
Він замовк. Дзвонив її мобільний.
Мора виловила його з сумочки. О цій порі дзвінок не віщував нічого доброго. Відповідаючи, вона відчувала на собі Деніелів погляд і власне тремтіння від цього погляду.
– Докторка Айлс, – сказала вона, удавано спокійно.
– Веселого Різдва, – озвалася детектив Джейн Ріццолі. – Здивована, що ви не вдома, спершу зателефонувала туди.
– Я пішла на опівнічну службу.
– Боже, та вже ж перша година. Хіба вона не скінчилася?
– Так, Джейн, скінчилася, і я саме йду з неї, – відповіла Мора, обрубуючи подальші запитання. – Що у вас для мене?
Докторка Айлс уже знала, що це не дзвінок ввічливості, а виклик.
– Адреса – Прескотт-стріт, 210, Східний Бостон. Приватний будинок. Ми з Фростом приїхали з пів години тому.
– Подробиці?
– У нас одна жертва, молода жінка.
– Вбивство?
– О так.
– Дуже впевнено говорите.
– Приїдете й побачите.
Вона поклала слухавку й побачила, що Деніел досі дивиться на неї. Але мить ризику, мить для слів, про які вони обоє могли пошкодувати, минула. Втрутилася смерть.
– Тобі треба працювати?
– Сьогодні чергую. – Мора опустила телефон назад до сумочки. – Рідних у місті не маю, тож сама зголосилася.
– Саме в цю ніч?
– Те, що нині Різдво, мало що для мене змінює.
Вона застібнула комір пальта й вийшла з будівлі в ніч. Він вийшов слідом за нею, і поки Мора торувала шлях до свого авто через свіжий сніг, Деніел дивився на неї зі сходів, а його біле вбрання тріпотіло під вітром. Озирнувшись, вона побачила, що він, прощаючись, підніс руку.
Він махав їй і тоді, коли вона вже поїхала геть.
3
Сині вогні трьох патрульних машин пробивалися крізь філігрань снігопаду, повідомляючи всім поблизу: тут щось сталося, щось жахливе. Намагаючись поставити свій «лексус» попід кучугуру, щоб могли проїхати інші автомобілі, Мора відчула, що подряпала бампер. О цій порі, на Святвечір, на цю вузьку вуличку звертали тільки автівки таких, як вона, із почту Смерті. Вона посиділа трохи, готуючись до виснажливих годин роботи, сині спалахи зачаровували втомлені очі. Кінцівки заніміли, кров перетворилася на крижану кашу. «Прокидайся, – звеліла собі подумки. – Час ставати до роботи».
Докторка Айлс вийшла з автомобіля, і раптовий подих холоду звіяв увесь сон. Вона пройшла по свіжій сніговій пудрі, що білим пухом розліталася з-під її чобіт. Хоча було вже пів на другу, у кількох скромних будинках уздовж вулиці горіло світло і в одному вікні, прикрашеному трафаретними зображеннями оленів у польоті та льодяників, виднівся силует допитливого сусіда, який визирав зі свого теплого дому в ніч, яка не була вже ані тиха, ані свята.
– Агов, докторко Айлс? – гукнув до неї патрульний, знайомий з лиця старший коп. Було ясно, що він її точно знає. Усі вони її знали. – Як це вам сьогодні так пощастило, га?
– Можу запитати у вас те саме, офіцере.
– Гадаю, ми обоє витягли короткі соломинки, – засміявся він. – Веселого, так його, Різдва.
– Детектив