Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
її смакові й, судячи з усього, освічений хлопець… Є шанс, що…
Сергій глибоко зітхнув і знову засовався на стільці. Почало доходити, чого від нього чекають, і це збентежило його ще дужче.
– І ви пропонуєте мені спробувати закохати в себе вашу онуку? – Сергій навіть розсміявся, настільки безглуздою видалася ця пропозиція. – Боюсь, нічого не вийде. Студентки від мене тікають, щойно дізнавшись, що я не топменеджер банку й не син депутата.
– Та річ зовсім не у вашому соціальному статусі, – приховуючи роздратування, відказала Віра Миколаївна. – Кажу ж, її приваблює ваш типаж – брюнет, блакитні очі, мужні риси обличчя… Це по-перше. Крім того, у вас дуже грамотна мова – не розумію чому, але вона явно не відповідає професії, ви вже вибачайте. Це по-друге, бо для Ані важлива освіченість і ще певна внутрішня інтелігентність… А вона у вас є. І, нарешті, ви зовсім не схожий на юнаків із нашого кола знайомих. Ну, таких сучасних «глянцевих» хлопчиків, що полірують нігті, випещених матусиних синочків… Аня їх не жалує.
– А знаєте, мене теж у школі називали маминим синочком. – Сергій похитав головою, усміхнувшись спогадам. – Точніше, «маминим мазунчиком». Тільки я не нігті полірував, а маленьку сестру бавив, поки мати була на роботі. Але ми не про це. Продовжуйте.
– Далі – тобі треба з нею просто бути. – Віра нервувалася чимраз більше й навіть не помітила, як перейшла на «ти». – Дарувати радість. Допомогти бути щасливою весь той час, що в неї залишився.
І Сергій раптом здався.
Так, дивна пропозиція. Якась… ненормальна. Але ж він не робитиме нічого злочинного чи навіть просто поганого, навпаки… Може, справді бодай трохи допоможе дівчині. Хоча страшенно не подобалося те, що доведеться брехати.
Але він мовчки кивнув, і Віра Миколаївна полегшено зітхнула.
Час переходити до фінансового питання, а в Сергія язик не повертався запитати про оплату. Тому він покликав офіціантку й попросив іще кави – для себе та для Віри Миколаївни, хоча кави йому зовсім не хотілося, а радше горілки.
Вони мовчали, поки не принесли напої. Потім Віра першою порушила тишу:
– Тепер домовимося про винагороду. Маю зауважити, що в Ані дуже заможний батько і ви можете розраховувати на щедрий гонорар.
Сергій мовчки розмішував цукор у чашці.
– Ви, звісно, розумієте, Сергію, що все це має лишатися в таємниці, – наголосила Віра. Їй теж нелегко було говорити про гроші. – Ні Аня, ні будь-хто інший не повинен знати про нашу домовленість. Ви згодні, я правильно зрозуміла? Чому ви мовчите?
– Так, я згоден, – повільно відповів Сергій. – Що далі?
– Слава богу, – спробувала усміхнутися Віра Миколаївна. – Далі ми вирушимо до Олександра Петровича, Аниного батька, щоб усе детально обговорити. Дівчинку виписують із лікарні через два дні, до того часу треба все спланувати.
Віра дістала телефон і набрала номер:
– Олександре Петровичу, ми скоро будемо, все гаразд. – Вона підвелася зі стільця. – Ходімо, Сергію.
Він попрямував за Вірою. На стоянці на них чекав чорний