Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
очима і мужніми рисами обличчя – то взагалі супер. Такого юнака Анечка якось побачила в місті й три дні ходила сама не своя:
– Бабусю, певно, я неправильно вчинила, що пройшла повз нього! Може, це була моя доля, а я опинилася в полоні стереотипів – мовляв, на вулиці першими знайомляться з чоловіками тільки повії.
Віра тоді розсміялася. Тендітна, випещена, вихована, освічена Аня, на відміну від матусі, не любила великосвітської гри «добери прийнятне слово», а завжди називала речі своїми іменами. Повія – значить повія, така соціально затребувана професія. І ніяка не «жінка легкої поведінки» – що взагалі означає «легка поведінка»? І що тоді означає «важка» – на танку їздити, чи як?
– Так, повії. Ти чому смієшся? Знаєш, як він мені сподобався… Ну просто викапаний Майкл Скофілд. Пам’ятаєш, ми з тобою серіал дивилися… У мене прямо серце затріпотіло. Він, до речі, озирнувся. І я озирнулася… І все…
Словом, потрібен був кіношний типаж, але розумний. Причому фінансово мотивований, не надто делікатний у методах досягнення мети, але водночас щоб був людиною слова, не підлим і не язикатим.
Завдання стояло дуже складне. Втім, коли справа стосувалася захисту близьких, Віра вміла бути цинічною та непохитною.
Вона не любила їздити з водієм. Така ізоляція від зовнішнього світу здавалася їй неприродною, наче в шоу «За склом». Попросила підвезти лише до ринку:
– Дякую, Мишку, далі я сама доберусь.
На базарі Віра купила улюблений Оленчин синій виноград і невелику орхідею у вазоні. Набрала номер подруги:
– Оленко, нагадай, яка до тебе маршрутка від ринку ходить? Двісті двадцять п’ята? На шостій зупинці виходити? Ну чекай, уже їду. – І рушила на пошуки потрібного транспорту.
Наполовину порожня маршрутка, здавалося, тільки на Віру й чекала, бо, коли жінка квапливим кроком зайшла до салону, двері плавно зачинилися і машина рушила. Віра зручно влаштувалася на подвійному передньому сидінні, поставивши поруч орхідею.
По радіо – о диво! – заспівав Стінг. Віра отетеріла: як це, у маршрутці – і не грає радіо «Шансоньєтка»? Пристрасть до блатних пісень Вірі здавалася чимось на кшталт корпоративної змови – і в громадському транспорті, і в таксі звуковий супровід поїздки часто був у стилі тужливого хрипкуватого лейтмотиву: «Я втікав від конвою, по глибоких сніга-а-ах…»
Складалося враження, що більшість водіїв – колишні злочинці. Або їхні близькі родичі. Віра щоразу хотіла чемно поцікавитися у водія: «А ви за що отримали покарання?» Одного разу вона так і зробила. Водій спочатку не второпав, а коли вона пояснила, то відповів: «Та ні, не сидів я. Просто пісні подобаються. Душевні…» Чому не можна назвати душевними пісні, у яких ідеться про страждання законослухняних громадян, Віра так і не зрозуміла.
Але тут – Стінг! Вірі Миколаївні аж закортіло глянути на водія, який, так би мовити, кинув виклик корпоративним музичним смакам.
Вона обережно висунулася з-за перегородки