Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
років тому в Марії спалахнуло несподіване кохання із замовником. Діти підросли, у неї раптом з’явилося трохи вільного часу, і вона відчула, наскільки скучила за чоловіком… Не тільки й не стільки у фізіологічному сенсі, скільки в психічному. Тому занурилася в цей роман по саму маківку. Адже вона геть забула, як це – бути вдвох із чоловіком, грітися біля його сили й надійності.
Недосвідчена (попри вже далеко не юний вік) Маша не встигла навіть зрозуміти, що її обранець був чоловіком якраз тільки фізіологічно. Він виявився банально одруженим і незабаром назавжди зник із її життя «як сон, як вранішній туман», залишивши на згадку спільну доньку Катю. Ніякої допомоги від Катиного батька Марія жодного разу не отримала, а на аліменти подавати не хотіла – через гордощі та сором.
Сергій усіма силами хотів допомогти матері, відправити її з Катькою у відпустку на море, поміняти меблі в оселі, але грошей постійно бракувало. Довго й тяжко хворів дід, дефіцитні ліки коштували дорого, довелося залізти в борги (які мати, до речі, виплачує й досі). Лікувати діда не допомагав ніхто: колишні заслуги зазвичай не пам’ятають, та й кому зараз потрібен професор філософії, особливо хворий і старий? Вони щосили підтримували в ньому життя, але дід таки помер минулої весни, і Сергій постійно сумував і нудьгував за ним.
Саме завдяки дідові він навчився кермувати машиною – старенькими «жигулями». Машина вже давно спочиває на звалищі, але Сергій пам’ятав, як дід терпляче вчив його, підлітка:
– Гальмувати можна не тільки гальмом, а ще й коробкою передач. Давай покажу.
– Давай, дідусю!
«Жигулі» скрипіли, але все-таки витримували їхні круті віражі, Сергій радів із вдалих маневрів, і дід, здавалося, молодшав за кермом…
Так Сергій і захопився машинами. «Правильно казати – керувати машиною, а не кермувати», – любив повторювати дід. Хлопцеві подобалося зустрічати знайомих пасажирів, усміхатися їм, подобалося навіть зупинятися в недозволеному місці й відчиняти двері стареньким бабцям із важкими кошиками. Прийшов до автопарку на рік, а затримався вже на три і серйозно думати про майбутнє поки що не наважувався. До політеху йому вже не хотілося. Дядько Андрій радив іти в автотранспортний, що ж, можна спробувати вступити туди. Наступного року.
Ось наскладає трохи грошей, і тоді… Що буде тоді, він наразі не міг вирішити.
Він і дні свої не розкидав зі щедрістю, зазвичай властивою юності. Сергій їх немов збирав, сподіваючись у майбутньому зробити вигідний обмін. Працював у півтори зміни, і перший сімейний відпочинок на морі вже маячив цілком реальною перспективою.
Сьогодні на маршрут Сергій вирушив у піднесеному настрої, але до дев’ятої години трохи втомився: пасажирів дедалі більшало, люди поспішали на роботу, в маршрутку сідали переважно похмурі та стурбовані, хоч і видалася чудова сонячна днина. Прекрасний день для прогулянки, але цілком звичайний для роботи, особливо якщо їздиш тим самим маршрутом третій рік.
«Міняю