Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
я хотіла сказати, що це не нещасний випадок, – квапливо пояснювала Віра, немовби виправдовуючись. – Учора вона зомліла, і ми поїхали до лікарні. З’ясувалося, що в неї серйозна хвороба. Аню обстежили, а зараз вона спить, телефон я відключила, аби ніхто не турбував.
– Тобто моя дочка зараз у лікарні, – уточнив Олександр Петрович.
– Так.
І потім він поставив найскладніше запитання:
– У якій?
– В інституті онкології.
Він замовк, усвідомлюючи нову інформацію. І сказав:
– Віро, ми будемо в лікарні максимум через шість годин. Чекайте на нас там. Поки що нічого не вирішуйте. Я подзвоню, коли приземлимося.
Аня читала книжку, коли до палати зайшли батьки. Вона спочатку зраділа, а потім здивувалася:
– Тату, мамо, привіт! А чому ви повернулися раніше?.. Через мене?
Батько підійшов до Ані й обійняв її:
– Все буде добре, донечко. Ми вже розмовляли з твоїм лікарем, а ще я зв’язався з чудовою клінікою в Німеччині. Думаю, вирушимо туди найближчими днями.
Аня серйозно подивилася на батьків. Батько здавався дуже стурбованим і наче аж хворим. Ліка – навіть Аня так часто називала маму – намагалася стримати плач, закидаючи голову назад, щоб сльози не розмили туш на віях.
– Так, ось що. – Дівчина відхилилася від батька й сіла на край ліжка. – Годі вже водити одне одного за носа, я вже доросла дівчина. У мене рак?
Вона дивилася прямо в очі бабусі. Та відвела погляд і підсіла до Ані:
– Дитинко, ну ще нічого не ясно. Тато хоче показати тебе найкращим лікарям…
– Та яким ще лікарям, бабусю? – вибухнула та. – Ми вже дві доби обстежуємося, і я здала літрів зо три різних аналізів! Діагноз давно поставлений, то, може, все-таки почнемо лікування, замість того щоб якось виправдовувати ваш страх і небажання повірити в реальність?!
Рідні дівчини немов скам’яніли. Ніхто не очікував від неї таких грубощів і… правоти. Проте вона мала рацію – в усьому.
Ніхто не хотів говорити їй правду: може, ця змова мовчання робила лихо ніби нереальним, і та біда, не обговорена вголос при Ані, наче відступала і зменшувалася в розмірах. Здавалося, заговори зараз про хворобу, як біда оселиться назавжди в їхньому затишному й захищеному світі, що буквально за день став таким вразливим.
І вже ніколи життя не буде таким, як раніше.
Батько теж підсів до Ані і взяв її руки у свої. Зазирнув у вічі.
– Аню. Лікарі кажуть, що в тебе пухлина мозку.
Дівчина сіпнулася, немов її вдарило струмом, але попросила:
– Продовжуй, тату.
– Вони вважають, що потрібно негайно починати хіміотерапію. Думаю, треба їх послухати, а потім усе-таки вирушити на консультацію за кордон.
– Алексе, а ти не можеш запросити того професора сюди? Ну, щоб не возити Аню туди-сюди… – раптом висловила слушну думку Ліка, і всі здивовано на неї поглянули.
– Мабуть, треба обміркувати такий варіант. Справді, влаштуємо консиліум тут, у нас умови анітрохи не гірші. А чого немає –