Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
А заодно підкупити пацієнтів і відвідувачів? Ага. «Чиї поля? – Маркіза Карабаса!»
Авжеж, Віра Миколаївна була рішучою дамою, але образ кота в чоботях їй явно не пасував. Тому вона гарячково складала правдоподібну версію, чому вони вирушають саме до цього медичного закладу.
– Аню, пам’ятаєш, я колись худнути почала? Ну, ні з того ні з сього…
– Аякже! – засміялася Аня. Вони тоді багато жартували з цього приводу, мовляв, незаміжнє життя знову перетворило бабусю на дівчину.
– Я тоді знайшла прекрасного лікаря, доктора Смирнова. У них чудова діагностична база, і він зараз запропонував госпіталізувати тебе в його відділення – суто для поглибленого обстеження. Адже ми так досі нічого й не з’ясували. Аню, це тимчасово! – майже закричала Віра Миколаївна, помітивши, як поблідло й напружилося Анине обличчя.
Удома Аня захотіла ще випити чаю у своїй кімнаті. Увімкнула тиху музику, опустилася в крісло і немов прощалася зі своїми речами, спогадами, минулим – своїм життям. У неї знову боліла голова, почало нудити. Їй було страшно, тому що Аня знала: бабуся абсолютно безсовісно обманює. Звичайно, це «обман для порятунку», але ніхто не лягає в онкологію, щоб здати аналізи. Та й взагалі, знайшли кого обманювати: студентку четвертого курсу біофаку! Проте вона вирішила не показувати, що підозрює справжні причини госпіталізації.
– Їдьмо, я готова, – сказала Аня, поставши з невеликою сумкою перед Вірою.
У відділенні на них уже чекали: платна палата виявилася цілком пристойною, на тумбочці навіть стояли свіжі квіти.
– Тільки обстеження, нічого страшного, – повторила Віра, коли Максим Леонідович зайшов у палату.
Він уже був втаємничений у план мовчання, але знав, що з цього нічого не вийде: хворі дуже швидко дізнаються, яка хвороба руйнує їхнє тіло.
– Ну що ж, значить, будемо обстежуватися, – награно весело погодилася Аня. Підвелася з ліжка – і впала на підлогу.
Аню привели до тями, і почалися діагностичні процедури. Разом з очікуванням у чергах це забрало кілька годин, і дівчина, вкрай виснажившись, заснула.
Віра вирушила у лікарняний сквер – зібрати докупи думки. Вона сиділа на лавці й міркувала, де взяти мужності розповісти батькам Ані про її хворобу. Якими словами?! Причому її бентежили не так майбутні переживання рідної доньки, як реакція зятя: боялася, що той одразу зляже з інфарктом.
Замолоду Віра була дуже романтичною дівчиною і назвала дочку наймоднішим на ті часи ім’ям – Анжеліка, по-королівському незвичним для радянських громадян, неабияк розбурханих серією фільмів про прекрасну маркізу янголів.
З дитинства Ліка виправдовувала своє ім’я: мало того, що від природи була красунею, та ще й усі зусилля скеровувала на вдосконалення своїх природних даних. Довге золотисте кучеряве волосся нізащо не дозволяла стригти, навіть коли в п’ятому класі у неї завелися воші (втім, як і в більшості однокласників). Віра тоді мало не навколішках стояла з ножицями:
– Анжелочко,