Останній шанс на кохання. Людмила Волок
Читать онлайн книгу.
Віра бачила лише її очі, що поблискували в темряві. Сіла поруч, узяла онуку за руку й легенько її стиснула.
– Тебе не нудить? – запитала, ніжно погладжуючи їжачок на голові.
– Я вже не знаю… Мені весь час погано.
Помовчали.
– Тато постійно питає, чого я хочу, немов поспішає виконати моє останнє бажання.
– Аню… – почала було Віра Миколаївна, але Аня зупинила її помахом руки.
– Не треба, бабусю. Ви приховуєте від мене правду, але я відчуваю, що вмираю. І в мене немає – віриш? – немає ніяких бажань! Тато випереджав усі мої бажання. У мене було абсолютно все, чого я хотіла. Я об’їздила майже весь світ завдяки йому!.. Та… знаєш, я б хотіла лише одного…
Аня знічено усміхнулася в сутінках і замовкла. Напевно, й усміхнулася тому, що Віра погано розрізняла в присмерку Анине лице. Лише здогадалася, що мова піде про найпотаємніше, і ласкаво погладила Аню по руці, немов заохочуючи – продовжуй, рідна, говори, ми на все готові заради тебе.
– Лише одного… – повторила Аня. – Зрозуміти, що значить – любити. Любити хлопця, ходити на побачення… У мене ще жодного разу не було таких стосунків – ну, як у кіно. Або в книжках. Ну, знаєш: «Я не думаю про тебе тільки тоді, коли ти поруч»… Не пам’ятаю, де я це прочитала, але так завжди кортіло це відчути. Господи, як шкода, що не встигну…
Її голос на останніх словах забринів і зірвався. Сльози бризнули з очей, і вона ковтала солоні струмки, плачучи над своєю нездійсненою любов’ю.
Розділ 3
Ранні заморозки вкрили сірий вересневий ранок сріблястим простирадлом, і цей незвично тихий для міста час перед світанком наповнювався якоюсь дзвінкою урочистістю. Сергій зайшов на територію автопарку й попрямував до водіїв, що палили біля гаража.
– Привіт, – сказав усім одночасно, але за руку почав вітатися з кожним по черзі.
– Доброго ранку, Сірий! – відповіли кілька голосів.
Сергій намагався ретельно дотримуватися негласного статуту поверхово-приятельських відносин, але за три роки так і не став своїм. Його не сприймали як рівного, але й не відштовхували, немов чужака. Він був просто інакшим, водії це відчували, але те, що Сергій не намагався демонструвати власну перевагу, викликало повагу й водночас дратувало.
– Ну все, зміна починається, по машинах. – Андрій Іванович Прилипко, начальник автопарку, вийшов із воріт гаража й затримався біля Сергія:
– Як там брат? Іще не схаменувся?
– Я його з неділі не бачив – у нас різні «робочі ритми», – чи то повідомив, чи то пожартував Сергій.
Начальник гмикнув і підбадьорливо поплескав Сергія по плечу, злегка підштовхнувши до чистенького мікроавтобуса – зразкової машини в парку. Сергій відчинив двері, завів мотор і вирушив на свій маршрут номер двісті двадцять п’ять – «ринок-вокзал».
Начальникові автопарку Сергій доводився хрещеником, і хоча кращого друга Андрія Івановича Ігоря вже майже двадцять років як не було живого, Андрій все одно переймався