Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
дні, як помах крил, летіли над степом, знов горіло село, знову йшли то ті, то інші.
Нарешті, на Різдво прийшли червоні.
– От і твої, Катерино.
Нічого не сказала, а ввечері тихо двері відчинила.
– Я йду, мамо.
Плакали вицвілі очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молоді, сірі очи. Пішла.
А коли остання батарея виїздила з села, лютий вітер рвав на вигоні одиноку, темну постать матери.
Далі – бої.
Темна ніч обгортала огнем і снігом. Переходи, кров, лайки.
Вона – будувала майбутнє життя.
Коло Перекопу лічила трупи: сотні, тисячі.
І за кожним одним боліло серце, і за кожною смертю тут біля моря знала вона, там по селах, по містах, по робітничих селищах, простягає журба свої руки. Схопить матернє серце і здушить, вицідить кров усю…
Тут і Михайла зустріла.
Спокійний був. Курив люльку. Сердило.
– І невже вам байдужа ця кров?
– Ні-ні. Може, й я завтра теж…
І от останній штурм. Перші пішли… Телеграма:
– Відбито.
Пальці в дерево (у начштабу).
– Хай іде Новосибірський полк.
Чорний вітер з півночі, ріже, січе, червоні огні з півдня.
– Скоро ранок?
– Не знаю. Мабуть ніколи не буде цього ранку.
Телеграма:
– Друга атака відбита…
Майнула думка: «Ще тисячі».
Вийшла з штабу: Михайло.
– Тепер ви?
– Зараз. Це третій штурм і коли відіб’ють, і коли проб’ємося, останній.
Обгорнула і кріпко в губи:
– Побачимось?
– Мила…
Забули все…
А вітер чорний з півночі ріже, січе і червоні огні з півдня.
Пішли курсанти.
Подумала: «Ну, ці хоч не жонаті».
На ранок поїхала в Харків. Поїхала і Михайла вже не бачила.
Не писала, не розпитувала. Знала – живий.
І от тепер, коли зустріла його знову, прокинулась туга за чимсь невідомим, чи за степом ласкавим, чи за мрійно-ніжним обрієм.
А він розпитував, де була, де пропадала, що ні слова, ні рядка, ні привіту?
– Дома була, на селі, поховала брата.
– А тепер?
– А тепер… на осінь у школу. Хотіла в Київ – не вийшло, літо хочу тут почитати, повчитись…
Не звикла вона ще до міста, та боялася признатися Михайлові, що іноді її, котра нічого не боялася там, у степах, в боях, під Перекопом, лякали люди, високі кам’яні гроби і лише іноді ритмічне дихання заводу і праця в робітничій околиці будили щось рідне, але так стомлювалась вона за вісім годин праці, що все пропадало марно.
Як їхала сюди, здавалося, що тут всі розумні такі, хороші, а придивилася, то такі ж сами, як і всюди.
Сказала Михайлові раз і здивовано, і ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов.
– Прямо так, як у нас на селі, – а він всміхнувся й відповів якось спокійно.
– Ти б хотіла, щоб усі були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони є. Е… нічого – все перемелеться. От почнемо