Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
ворога й перші заходи.
2. Дмитрівський фронт без змін.
3. Іванівський фронт вчора вночі зроблено напад, що перейшов на багнетний бій.
З інших – відомостей немає.
Хоча ні для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю білою всю ніч на цвинтарі був, а Андрій з Варкою десь вештався, що Дмитро щезає «законно», бо одружитися збирається, та Петро чомусь образився й назвав усіх свинями.
– Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерій всяких шукаєте! Знаємо! Вам грішним потрібно те, що під матерією. От!
Петро кипів, Михайло спокійно.
– Ну, то що?
– Як що? На біса ж ви на нас нападаєте? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане.
А Іван:
– Коли ти щось гарне побачив там, то поцілуй…
Але Петро перебив.
– Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що!
Знявся галас. Нарешті Михайло зупинив.
– Та годі. Скоро все одно роз’їдемось, це ж даремна річ сперечатися.
Згодом Петро питав Михайла:
– Як ти можеш бути таким спокійним?
– А чого б я хвилювався? Мені просто іноді шкода їх…
– Їх? Ану їх під три чорти, але ж ти розумієш, це ми така – грядуща зміна.
– Ну, не всі ж на їх схожі, – підвівся Михайло, – я працюю сьогодні на вночішній, буду ранком.
Підвівся і Петро, почав шукати пальто.
– І ти на вночішній? – іронічно спитав Іван. Петро нічого не відповів, а тільки грюкнув дверима.
Чекав Галину він довго. Нарешті, побачив її – підбігла засапана і зараз же потягла.
– Ти не боїшся тепер ходити зо мною?
– Ні.
– Слава богу!
Ні, тепер йому нічого боятися її, бо вона вже не буде сіпати його на вулиці й кричати на все місто, як різана. Правда?
– Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усіх собак стрічних лякаєш своєю гривою.
– Буза.
– Що? А хто («ну й логіка»), коли я забула в комуні парасоля, взяв його й пішов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – і вона так енергійно наступала на нього, що він визнав усі свої провини в минулому і в майбутньому.
Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-під хустки коса чорна, розгорілися щоки від вітру весняного і незчувся Петро, як поцілував Галину. Поцілував прямо в вухо, спікся і радий був крізь землю провалитися.
А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засміялася дзвінко.
А той зрадів, від радощів аж дух захопило.
Так вона не сердиться? Зовсім? І все забуде? Нічого не буде казати. Хай це мине й забудеться.
– Забудеться?
Ні, вона, мабуть, не забуде… І сміялася дужче й дужче.
– Ні-ні, то вітер пролетів.
А він таки справді поцілував її? Та то він помилився! Та то йому так здалося!
І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петрові подумалося:
«А може, й справді я помилився?»
Додому пізно проводив її. Вже й ліхтарі