Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
один на одного… Петро не витримав і розсміявся, але Михайло подивився строго.
– Чого зявище розчепірив?
– Ми часом не зустрінемось, я теж піду в бібліотеку, – але Михайло:
– Ну, тоді я піду в читальню.
– Іди куди хочеш, а я піду до Галини.
На цвинтарі Галина сказала Петрові:
– Забігти не міг раніш. Я бачила тебе у вікно, кудись летів, як бізон?
– ?
– Шию вниз і гривою мотаєш. Була в Катерини – вирішили відкласти на осінь це.
– Та це вона вирішила. А я?
– Ти? Ого! Ще скажи мені слово. Ні, справді, куди поспішати.
Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, він так сумує по ній.
А в ту ніч місяць сходив пізненько таки, а вони й не помітили. Лише півгодини посиділи (а може, й менше), як вдарило другу.
– Ну, от знову до ранку, – жалібно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляється ближче, стає, як криця, рука ближче, ближче, як дві блискавки, швидко зійшлися вуста; важко, жарко дихнув на малинові перса. Припав. І враз згадалися слова Іванові: «Те, що під матерією».
Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо.
– Не правда.
– Що Петре?
– Нічого.
Усміхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь.
– Що ти?
Мовчала. Потім:
– Катерина нічого не розуміє. Сьогодні знову з Михайлом полаялась, а потім всю ніч біля вікна просидить і спати не буде… Ми більше розуміємо. Правда, Петре?
А ніч майнула крилом, як ластівка над водою. Сонце ясно зійшло. Вів Галину Петро обережно.
– Такий хороший ти, – всміхнулася.
А він зазирав в темні тепер, глибокі очи. Думав:
«І чого у неї очи такі темні стали».
А як прощалися, порожньо було всередині.
Галина до Катерини пішла. Ввійшла. Мовчки сіла. Та вже знала. Ех, серце жіноче. Заспокоїла (як мати дитину):
– Спи!
Спить Галина, вві сні обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляється в неї.
– От рахуба, – сміється вісні… А далі що ж буде? Може, справді зроблять щось? А мрії у них хороші.
Забурмотіла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зібралася спати.
Лягла, під голову руки поклала, довго в стелю дивилася.
Михайле… Михайле… не може вона так любити.
Зве він її твердою, залізною, а не почуває, як іноді залізо те дзвенить і кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирає і знову стає холодним і байдужим.
Так було й сьогодні.
Петро застав Михайла вдома, як увіходив, помітив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить.
«Ну, хай, – подумав, – от чудаки!»
Михайло лежав, обернувшись до стіни, і все про Катерину, про Катерину, таку ніжну й хорошу, думка.
Здавалася всім вона такою спокійною, але знав він, – опалена вона тим вогнем, що ніколи не дає заспокоїтись, завжди жене чогось шукати: все далі й далі і робить життя радісно отруйним і гарним до болю. Знає він, чого вона така біла і очи чого такі темні стали. Казала:
– Ти єдина людина, якої