Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обід, – сказала й тривога засіріла в очах: – Біда мені з ними, що й робити, не знаю, а треба їх якось до ладу довести…
А Михайло подумав: «І всіх їх треба до ладу довести», – і від думки цієї в серці забуяла така радість і ніжність, що схотілося взяти її на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бідна моя, хороша дівчинко, кинь, відпочинь хоч трохи», – подивитися в очи темні…
Схопив за руку її:
– Ходім, ходім.
Вітер рве скиби голої землі: це перший день осінньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманіє в імлі.
Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, і вітер, і небо хмарне. Шляху немає. Просто полем, шкутильгаючи, перечіплюючись за скиби зораного степу. І немає кінця цьому степові й цим чорним килимам набухлим. Нахиляється, каже Михайло:
– Катю, ну справді ж не можна так… Сили останні вже губиш, голодуєш.
– Ет, кинь.
– Що там кинь, будемо вмісті жити…
Коли б не любила, то, може, й жила.
Вітер бивсь і плакав осінньо.
– Михайло!
– ?
– Подивись, які хмари. Ніби який палац старовинний.
Налетів знову вітер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зігнулася. Кров…
– А, нічого, це так…
– А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна?
– Нічого мені не буде, до самої смерти.
Взяв за руку, боляче злісно сіпнув:
– Що ж мовчала ти, Катерино?
Глянула холодно й плечима знизала.
– Ну?
– Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаєш всю, а кажеш, любиш…
– Та ну-у? – ласкаво рукою по руці: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далі що буде?
Глянув, – сміється.
– Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуєш, чи справді.
– Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кімната, коло ліжка килимчик. А ліжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дітям… Ну! Ближче сідай. Поцілуй. Так. Ну, не вмієш, отак треба.
Вітер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летіли шматки сірої вати. Сходилися на хвилину в жагучих обіймах і знову летіли.
А вітер буйно кучері крутив на ріллі і, аж заходячись, кликав.
– А-а-а-а!
Як прощалися, глянув у вічі:
– Ну? – спитав.
– Нічого, – відповіла, а потім, як дитина, рукою закрилась і, крутнувшись, побігла. Повернулася швидко.
– Стій, – задихалася.
– Я тебе проведу.
– Ні-ні, послухай, – засміялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темні – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш?
І стояла бліда, очи темні, чекали відповіді, як на важливе питання. Відповіді не почула, втекла.
Вже було темно, коли постукала в двері.
– Відчиніть.
Вийшла Галя, розтріпана, зі збитим волоссям, Катерина подивилась:
– Наварили?
Потім побачила, – долі лежав розбитий глечик, на столі розкиданий хліб і лушпиння з картоплі.
– Так!
– А