Невідоме Розстріляне Відродження. Антология
Читать онлайн книгу.
як хочеш. Харч мій, кімната, а жити будеш гарно. Не бійся, зроблю так, що нічого не буде. Ну?
Відвернулась мовчки Марійка. Ще ніч, іще день.
– Слухай, слухай, Марійко… Не їла ти нині, я й кімнату віддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну?
В голові не було ні думок, ні бажання.
– Все одно… Ах, все одно.
Сталося…
Билася, рвалася, та, як звір, важким тілом на неї впав.
Залишив на столику гроші.
Не впізнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здається, що з Данилом приїздив у її село. Хотіла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, він не впізнав? А може, вона помилилася…
А вітер хрястів залізним дахом, і билася ніч чорним крилом у вікно.
Головою в подушку впхнулася.
– Даниле, Даниле, – плакала.
Цілий день ходила з кутка в куток, а над вечір тітка Горпина:
– Ну, Марійко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марійко, губити вже нічого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш…
Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла.
– Ти розміркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованців в місяць, і робота важка. А в мене, сама знаєш… На дівчат подивись, як живуть… Розпитай…
І приводила знову.
Знову плакала Марійка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними.
Звикне.
І звикла Марійка: людина до всього звикає, та скоро пішла від Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неї один витрачає; не вигідно.
Так.
А вчора Марійка зустріла Івана, обминути хотіла, та той підійшов, все казав, як побачить Данила, щоб нічого тому не казала: обдурити його можна. Він її, якщо хоче, приведе і скаже, що стрів, а вона хай приїхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотів, не взяла. Повернулася злісна й кинула в вічі брудну лайку.
«Ого», – подумав…
Пішов у столовку обідати й все міркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину.
– Чому не заходиш, Петре?
– Ніколи.
Виходячи, спитав Іван:
– Вам куди?
– До Катерини. Ліворуч.
– На поклон ходите? Вже й Данило туди бігає, і чим вона вас приворожила так?
Ті нічого не відповіли; пішли, не попрощавшись.
Галина й Петро в сінях шепотілися довго, нарешті увійшли.
– Ти скажи, – почала Галя.
– Ні, ти.
– Ні-ні, ти спочатку, а потім я.
Тоді Катерина сама ласкаво:
– Знаю, знаю. Швидко ж ви.
А Петро поважно:
– Що там швидко? – Потім до Галі: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася.
– Спіймай спочатку.
Почалась біганина. Довго кружляли вони, потім разом сіли й зробили поважні обличчя, а сміх з-під куточків вуст струмком б’є.
– Ми з тобою прийшли побалакати.
– Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспішати? Набридне ще білизну латати.
Ні-ні… У них все буде інакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить.
Не вірить Катерина. Буде