Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ
Читать онлайн книгу.
Рут, що ти не бачила цього здорового бика на річці три дні тому. Він був п’яний, як чіп, і ридав, мов дитина, тому що Джо, старий негр, який його виховав, помер. Присягаюсь, я вже й не знаю, що в людей тепер замість мізків. Уяви собі цих хлопців: вони бояться їсти, сидячи поряд із нігером, але не бояться їсти яйця, що вийшли прямісінько з курячої дупи.
– Ох, Іджі! Іджі засміялася.
– Пробач, але іноді мене це бісить.
– Я знаю, люба, але не варто так засмучуватися. Така вже людська натура, і ти нічого не можеш удіяти, аби змінити її. Прийми це як належне.
Іджі посміхнулася до неї та подумала, що б вона робила, якби поряд не було Рут, яка завжди дозволяла їй випустити пару. Рут посміхнулась у відповідь.
Обидві вони знали, що мають вирішити і як бути далі. І вони вирішили. Єдиним, що змінилося наступного дня, були ціни в меню, вивішеному на дверях чорного ходу – усе стало на десять або на двадцять п’ять центів дешевше. Якщо вже бути справедливими, то до кінця…
«Вімз віклі»
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
6 квітня 1933 р
Минулого тижня завсідники кафе «Зупинка» були дуже здивовані, прочитавши меню. Серед іншого там пропонувалося: «Філе опосума»… «Реберця тхора»… «Козяча печінка з цибулею»…
«Пудинг із тигрової жаби» та «Пиріг із канюка a la mode». Одна пара, нічого не підозрюючи, подолала довгий шлях із Ґейт-Сіті, аби повечеряти. Та, побачивши меню, кинулась навтьоки і була вже за півквартала звідти, коли Іджі відкрила двері й крикнула їм: «З першим квітня!»
Потім пара з Ґейт-Сіті таки зробила замовлення зі звичайного меню й безкоштовно отримала пиріг із кокосовим кремом – як компенсацію.
До речі, нещодавно моя друга половинка впустив у дім одного зі своїх старих мисливських собак, а той приволік із собою кістку. І знаєте що? Я перечепилася через неї і зламала палець на нозі. Доктор Гедлі наклав мені гіпс, але тепер я маю взувати на роботу хатні капці, тож не можу виходити і збирати новини. І якщо у вас є щось новеньке, просто приходьте з цим до мене в поштове відділення.
Вулиця Роудс-Сьоркл, 212
Бірмінгем, Алабама
19 січня 1986 р
Настала неділя, і подружжя Кауч знову збиралося до будинку престарілих. Евелін вимкнула кавоварку. Вона воліла б зовсім нікуди не йти, але Ед був настільки чутливий у всьому, що стосувалося його матері, що вона не наважилась відмовитись від поїздки. Принаймні вона мала привітатися зі своєю плаксивою, вибагливою свекрухою. Ці поїздки були для неї справжньою мукою, вона ненавиділа запах хвороби, лізолю та смерті. Це нагадувало їй про власну матір, про лікарів та лікарні.
Евелін було сорок, коли померла мати, і після цього вона жила в страху. Тепер, переглядаючи ранкову газету, вона одразу відкривала колонку некрологів, навіть раніше, ніж свій гороскоп. Їй завжди бувало приємно, якщо померлому було за сімдесят чи за вісімдесят, особливо приємно, якщо небіжчик виявлявся старшим за дев’яносто років – це чомусь надавало їй відчуття безпеки. Але варто було дізнатися, що хтось помер на п’ятому чи шостому десятку, і вона втрачала