Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка». Фенні Флеґґ
Читать онлайн книгу.
підміняючи когось. Евелін стояла, тримаючи маму за руку. Увійшов і навіть не потурбувався відрекомендуватись.
Вона сказала:
– Доброго ранку, лікарю. Я її донька, Евелін Кауч.
Не відриваючи погляду від медичної картки, він голосно промовив:
– У вашої матері швидко прогресуючий рак легень, що дав метастази в печінку, підшлункову залозу й селезінку, з певними ознаками ураження кісткового мозку.
До цього самого моменту її мати навіть не знала, що в неї рак. Евелін не хотіла казати їй, адже мати й так була налякана. Дикий жах на обличчі матері вона запам’ятала на все життя – як і того лікаря, що рушив далі з усім своїм почтом.
Через два дні її мати впала в кому.
А ще вона не могла забути ту сіру, стерильну, з бетонними стінами кімнату очікування у відділенні інтенсивної терапії, де вона провела наступні тижні, налякана й збентежена. Як і решта людей, що чекали тут, знаючи, що їхні близькі лежать поряд у холодній неосвітленій кімнаті, очікуючи смерті.
Абсолютно незнайомі, вони в цьому маленькому просторі поділяли, мабуть, найінтимнішу, найболючішу мить свого життя. Вони не знали, як поводитись чи що сказати в цій ситуації. Тут правил етикету не існувало. Ніхто не підготував їх до такого страшного випробування. Бідолашні люди, налякані не менше за неї, підбадьорювали себе розмовами про повсякденне життя.
Перебуваючи в цілковитому потрясінні, вони вперто робили вигляд, що все буде гаразд.
Одна родина з переляку навіть відмовлялася сприйняти той факт, що жінка, яка помирає в палаті на тому кінці коридору, – їхня мати. Вони постійно казали про неї як про «свою пацієнтку» й запитували Евелін, як справи в «її пацієнтки». Тільки б відсунути жахливу правду якнайдалі, тільки б полегшити біль.
Щодня вони чекали разом, знаючи, що мить настане – той жахливий момент, коли їх викличуть для ухвалення «рішення», вимикати апарат чи ні…
– Так буде краще.
– Легше їм піти.
– Вони самі б цього хотіли.
– Лікар каже, вони вже померли.
– Це лише формальність.
Формальність?
Спокійні, дорослі розмови. Коли все, чого вона насправді хотіла, це закричати до мами, її любої мами – єдиної людини в світі, яка любила її, як ніколи ніхто не полюбить.
Тієї суботи лікар підійшов до кімнати очікування й зазирнув усередину. Усі погляди були прикуті до нього, розмова урвалася. Він обвів очима кімнату.
– Місіс Кауч, можна вас на хвилинку до мого кабінету?
І поки вона тремтячими руками підбирала сумочку, чуючи калатання власного серця, усі інші дивилися на неї зі співчуттям. Одна жінка лагідно торкнулась її руки. Але потай вони всі відчули полегшення, що це не по них прийшли.
Наче уві сні вона намагалась дослухатися до його слів. Він говорив так просто і так невимушено.
– Немає сенсу продовжувати це…
Його логіка була бездоганна. Вона підвелася, наче зомбі, й пішла додому.
Вона думала,