Я, ти і наш мальований і немальований Бог. Тетяна Пахомова
Читать онлайн книгу.
те саме і ксьондз наш каже, тільки то стосується неділі…
– Христос воскрес у неділю, от християни і святкують неділю – так і стала різниця, – знав Давид.
– І звідки ти то все знаєш? – здивувався Збишек.
– Незнання породжує злобу, а її не можна пускати в серце… Євреям потрібно поважати традиції того народу, серед якого ми живемо, можна сказати, пристосовуватися, інакше не виживемо…
– Чому це?
– От дивися, – з мудрістю рабе говорив Давид, – ображають десь француза, чи англійця, чи американця – і вони можуть поїхати додому: у Францію, Англію чи США, а в нас такого дому нема-а-а, от і треба добре жити з сусідами…
Збишек зітхнув, подумав і з сумом сказав:
– А ми з мамою теж не можемо виїхати до родичів у Польщу: там уже німці… та й Совіти не пускають… Так що я тебе розумію… Тямущий ти, Давиде. А ким хочеш бути?
– Рабином… А може, лікарем… Вони так багато знають, що хочеться слухати і слухати, людям допомагають… А ти ким?
– А я хочу стати великим артистом!
– Я впевнений, що ти ним будеш, у тебе гарно виходить!
Молочний туман парував під першими променями сонця, день обіцяв бути погожим, на обрії не було ні хмаринки. Але з протилежного, західного, боку неба чувся якийсь гул, звуки грому.
– Дивно якось: грім є, а блискавки чомусь не видно, хоча мала би… – уголос подумав Давид.
– Дивись, дивись, у тебе клює! – Збишек допоміг Давиду підсікти важкого коропа.
За дві години в кожного був солідний улов. Хлопці зазбиралися додому, і тут у небі з’явилася група літаків. Серця всіх тогочасних хлопчаків з рідкісною появою й одного літака в небі завмирали; все-все – хай там що: чи футбол, чи рибалка, чи запекла бійка – негайно припинялося диким криком: «Диви, диви, літак!», і всі гіпнотично хвилин п’ять спостерігали механічне диво завбільшки з муху, іще п’ять – слід, який воно лишило на небесах… Коли вертали погляди до землі, то в кожних замислених очах читалося бажання стати пілотом. А тут небачене й нечуване: аж цілих вісім літаків! Хлопці довго й захоплено обговорювали подію та уявляли заздрість однолітків, коли розкажуть їм про побачене…
Друзі неквапно рухалися довгою Замарстинівською аж до центру й зауважили, що щось змінилося у Львові: завше недільно розслаблене, усміхнене, святково одягнуте місто, з людьми, які неквапливо розтікалися між численними церквами, костелами й кірхами, було, незважаючи на сонячну погоду, майже безлюдне; групки чоловіків щось розгублено й схвильовано обговорювали.
Давид відчинив двері свого помешкання й злякався незрозумілих схлипуючих звуків із глибини кімнати: тато й дідусь сиділи бліді й задумані, а всі жінки сімейства аж позапухали від сліз. Естер кинулася до сина, міцно притиснула його до себе, плачучи.
– Що, що сталося? – не міг допитатися Давид.
Ніхто не міг вимовити страшну новину, лише Мірочка прошепотіла слово, значення якого не розуміла зовсім, але з реакції