Зазирни у мої сни. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
і що на роботу туди потрібні працівники, які добре знають англійську. Після Китаю я був, м’яко кажучи, не в захваті від ідеї працювати оператором кол-центру, однак кращих варіантів на горизонті не проглядалося, тож на початку липня я записався на співбесіду.
Мене взяли відразу. Вже через три тижні, відбувши підготовчі курси у Львові, я сів за термінал у поспіхом відремонтованому офісі на вулиці Княгині Ольги. У приміщенні було незатишно: панував півморок, пахло вогкою штукатуркою та старим наканіфоленим паркетом, хоча самого його не було. Одинадцятиповерховий «Манхеттен Сіті Хол», куди Zoom Support Ukraine перебралась улітку 2012-го, на той час ще навіть не почали будувати. Зате робота не відзначалася особливою складністю. Приймаєш дзвінок – телефонують переважно з Америки, Британії чи Австралії – та пояснюєш людині, як активувати щойно куплену програму. Під час активації слід постаратися, щоби клієнт захотів прослухати інформацію про програмне забезпечення від компаній-партнерів і придбав щось іще. За це доплачували. Попри мої побоювання, компанія Zoom Support виявилася далеко не найгіршим місцем для роботи – значною мірою завдяки Чедвікові Босману, американському супервайзерові, якого відрядили до Рівного налагоджувати діяльність офісу. Непоганою видавалася й зарплатня – 3000 гривень з урахуванням різних бонусів. До цієї суми додавали 2 % від вартості проданого софту за умови, що за місяць оператор продавав програм не менш ніж на три тисячі доларів.
На початку серпня 2009-го – щойно все втряслося з роботою – я освідчився. За відкладені з Китаю гроші купив обручку з діамантом і запропонував Єві вийти за мене. Вона погодилась. Знайомство між сім’ями стало формальністю. Я добре знав і Жанну Валеріївну, і Лаврентія Романовича, моя мама була знайома з Євою. Через кілька днів ми подали заяву в РАЦС. Церемонію реєстрації призначили на кінець вересня, хоча навіть після цього я не вгамувався. Не вірив, що до нестями розкішну, запаморочливу Єву Лауду, від одного погляду якої три роки тому мене торохкало блискавкою, назву своєю дружиною. Щоранку прокидався, очікуючи, що Єва зникне, безмовно ретирується, лишивши нашвидкуруч нашкрябану записку: «Мироне, пробач, ти милий, але я помилилася, в нас не складеться». Або – sms-повідомлення такого ж змісту. Або – і це найгірше – взагалі нічого не покинувши. Мене лихоманило до останнього, аж поки сонячної суботи 19 вересня 2009-го ми з Євою не поставили підписи в журналі реєстрації актів цивільного стану. Хоча навіть після того я не міг позбутися холодного відчуття, наче все це – і церемонія, і святкування – придуркуватий фарс. Ніби ми репетируємо одруження, всі присутні про це знають і поводяться розслаблено, легковажно, розуміючи, що все не по-справжньому.
У нас не було вінчання. Так захотіла Єва, я не заперечував.
Помпезного святкування також не влаштовували, обмежившись невеликою, хоч і вишуканою вечіркою на тридцять осіб.
Мій батько не був присутній ні на церемонії, ні на вечірці. Щоправда, дивуватися нема чому, бо ні я, ні