Зазирни у мої сни. Макс Кідрук
Читать онлайн книгу.
з бані та стрибнув у холодний басейн.
– Хто? – повільно обвів залу поглядом: книжкова шафа з, напевно, найбільшою у Всесвіті колекцією української класики, LCD-телевізор на скляній підставці, дерев’яний стіл зі стільцями, старий диван, два нові крісла, дві настінні лампи й двері на балкон. Зрозуміло, в залі, крім нас, нікого не було. Як не було жодного сховку. Погляд ковзнув до виходу в коридор, у лівій частині якого панувала темрява, – я не бачив пітьму із зали, її відсувала вглиб латка світла з дверного прольоту, але знав, що вона є. Темрява в коридорі була.
– Друг, – зронив Теодор.
– Друг? – у мене похололо навіть волосся; складалося враження, мовби температура в кімнаті щосекунди знижується на один градус, а крижаний морок із коридора, немов важкі азотні випари, клубочиться підлогою. Не розуміючи, що так налякало мене, я загальмовано повторив: – Який друг?
Тео німував. Я пошукав очима Юаня Михайловича. Плюшевий коала лежав за одним із крісел.
– Не знав, що Михалич уміє друкувати англійською.
Дру-ку-ва-ти.
– Це не Юань, – заперечив малюк.
– А хто?
– Інший друг. Він показав, які натискати.
Теодор не жартував.
– Де він? – мій голос звучав так, ніби його чимось сплюснули. Спресували під скаженим тиском. – Тут же нікого немає.
Тео помовчав перед тим, як знизати худенькими плечима й повідомити:
– Він уже пішов.
Я більше не міг стримуватися. Зірвався на ноги, вискочив у коридор і ввімкнув там світло. Обдивився тепер уже яскраво освітлений протилежний кінець. Нікого. Тоді по черзі зазирнув до спальні, туалету, ванної та дитячої кімнат, вмикаючи всі лампи там. Порожньо. Насамкінець повернувся до зали й, відчинивши двері, зазирнув на балкон, щоб переконатися, що за шибою, що, відбиваючи світло з кімнати, лишалася темною, немов граніт, ніхто не стовбичить.
Зачинивши двері балкона, побачив Єву, яка стояла на вході до зали:
– З тобою все нормально?
Я облизав губи.
– Все о’кей.
– Тоді для чого ця ілюмінація? – мабуть, я справді виглядав переляканим, бо в голосі Єви вчувалася стурбованість.
– Ну… це… – страх відпускав мене, хоча відчуття невидимих холодних пальців, які ковзають, покидаючи сліди з пухирців, то по спині, то по шиї, то по передпліччях, не зникало. – Тео сказав, що до нього приходив друг, поки ми вечеряли…
– І що, знайшов когось? – тепер уже насмішкувато поцікавилася дружина. Її розвеселило, що я наполохався більше за Тео.
– Ні.
– Тоді повимикай, будь ласка, світло.
Пройшовшись кімнатами й вирубивши світильники, я повернувся до зали, де грався Тео, присів на диван, але поновити роботу над перекладом не вдалося. Думки розліталися. Через хвилину з’явилася дружина, сіла біля мене із пластиковим стаканчиком йогурту в руках і ввімкнула телевізор. По «5-му» транслювали новини. Тієї зими ми всі не відлипали від новин. Ведуча говорила про переговори між опозицією та Януковичем, про можливе призначення нового прем’єра, потім щось про те, що міліція використовує сім’ї захоплених