Відьмак. Вежа Ластівки. Анджей Сапковський
Читать онлайн книгу.
навчила Йеннефер – вираховувати наперед і з холодною головою, бо потім, як робиться гаряче, настає дивне небажання рахувати, поєднане з тенденцією не звертати увагу на наслідки.
Готспорн дивився їй в очі й усміхався, наче знав, що рахунок – на його користь. Якби він ще не був таким старим, зітхнула крадькома Цірі. Але ж йому вже тридцять, не менше…
– Турмаліни. – Пальці Готспорна делікатно торкнулися її вуха й сережки. – Гарні, але ж – тільки турмаліни. Я б охоче подарував тобі й застібнув смарагди. Більш коштовні й куди зеленіші, оскільки таке більше пасує твоїй вроді та кольору очей.
– Знай, – вицідила вона, дивлячись на нього нахабно, – що навіть якби дійшло до чогось такого, я б зажадала смарагди наперед. Бо ти ж, напевне, не тільки коней сприймаєш як необхідність, Готспорне. І вранці після чарівної ночі тобі б і пригадування мого імені здалося б претензійним. Пес Бурко, кіт Мурко, а панна: Мариська!
– Честю клянуся, – засміявся він штучно, – ти вмієш заморозити й найгарячіші прагнення, Снігова Королево!
– Я мала добру школу.
Туман трохи піднявся, але й далі було похмуро. І сонно. Сонливість була брутально перервана криками й тупотом. З-за дубів, які вони власне минали, вискочили вершники.
Обидвоє вони діяли настільки швидко й так зіграно, наче вчили те тижнями. Зіп’яли і розвернули коней, миттю пішли у галоп, у чвал, у лютий кар’єр, притискаючись до грив, підганяючи коней криками й ударами п’яток. Над головами їхніми зафуркотіли стріли, здійнявся крик, брязкіт, тупіт.
– У ліс! – крикнув Готспорн. – Повертай у ліс! У гущавину! Вони звернули, не сповільнюючись. Цірі пласко і ще сильніше притиснулася до кінської шиї, бо гілки, що шмагали її, розігнану, загрожували звалити її з сідла. Побачила, як стріла з арбалету відлупала тріску з вільхи поряд. Гнала коня криками, кожну мить очікуючи стрілу у спину. Готспорн, який їхав попереду, раптом дивно застогнав.
Вони перескочили глибокий яр, карколомно з’їхали урвищем у тернисту гущавину. Й тоді Готспорн раптом зсунувся з сідла й упав у журавлину. Ворона кобила заіржала, вдарила задом, мотнула хвостом і погнала далі. Цірі не роздумувала. Зіскочила, тьопнула свого коня по заду. Коли той побіг за вороною кобилою, допомогла Готспорну встати, вдвох вони пірнули у кущі, у вільшаник, перекинулися, скотилися по схилу й зупинилися тільки у густій папороті на дні яру. Мох амортизував падіння.
Згори, від урвища, били копита погоні – на щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.
– Що воно за одні? – просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. – Люди префекта? Варнхагени?
– Звичайні бандити… – Готспорн виплюнув листя. – Наїзники…
– Запропонуй їм амністію, – заскреготіла вона піском на зубах. – Пообіцяй їм…
– Тихо. Почують.
– Хоооо! Хоооо! Туууут! – долинуло згори. – Зліва захоооодь! Зліііііва!
– Готспорне?
– Що?
– У