Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі. Харукі Муракамі
Читать онлайн книгу.
якщо вже казати докладніше, то назва мала б звучати як «безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів». Назву непросто перекласти точно.
– Знаєш, її часто грала одна моя знайома. Ми вчилися у старшій школі в одному класі.
– Я також люблю цю п’єсу. Але вона не дуже популярна, – сказав Хайда. – А твоя знайома добре грала на фортепіано?
– Мені складно оцінювати, бо в музиці не тямлю. Але щоразу, коли я її слухав, думав, яка це гарна п’єса. Як би це сказати?… Сповнена ніжного суму, однак без сентименталізму.
– Ну, якщо так, як ти описуєш, то, очевидно, ти слухав її у майстерному виконанні. П’єса здається технічно простою, але виразно складна. Якщо просто грати по нотах, то звучить нецікаво. І навпаки, якщо переборщити з експресією, починає звучати дешево. Характер музики може змінитися навіть від манери використання педалі.
– А хто це зараз грає?
– Лазар Берман,[18] російський піаніст. Він виконує твори Ліста, наче змальовує найтонші порухи серця. Загалом фортепіанні твори Ліста мають репутацію технічних і поверхневих. Але серед них трапляються й ось такі штуки. Якщо у цілості уважно слухати, то розумієш їхню особливу внутрішню глибину. Проте глибина часто майстерно прихована за прикрасами. Особливо це стосується ось цього альбому «Роки прощі». Небагато є виконавців, які грають Ліста правильно і красиво. На мою думку, з порівняно сучасних це Лазар Берман, зі старіших – Клаудіо Аррау.[19]
Коли заходила мова про музику, на Хайду нападала балакучість. Він продовжував говорити про особливості виконання Берманом творів Ліста, але Цкуру його вже не чув. У його голові надзвичайно виразно й об’ємно виринула постать Білої за виконанням цієї п’єси. Наче кілька прекрасних митей, чинячи спротив об’єктивному натискові часу, пливли до нього догори проти течії – і ось уже чутно їхній легенький плюскіт…
Ось у вітальні стоїть рояль «Ямаха». Як відображення ретельності її власниці, завжди ідеально налаштований. На блискучій поверхні жодної тьмяної плямки, жодного відбитка пальця. З вікна ллється пообіднє сонце. Падає тінь від кипарисів у саду. Вітер гойдає фіранки. На столі стоять горнятка для чаю. Її чорне волосся акуратно зібране ззаду. Уважний погляд спрямований на ноти. Довгі прекрасні пальці покладені на клавіші. Ноги натискають на педаль. Вони точні і ховають надзвичайну силу, про яку неможливо було б здогадатися, добре не знаючи дівчини. Біліють гладенькі литки, наче кераміка, облита поливою. Коли Білу просили щось виконати, вона часто грала цю п’єсу. «Le Mal du Pays». Безпричинна журба, яку викликає в людському серці споглядання ланів та полів. Туга за батьківщиною. Меланхолія.
Коли він отак слухав музику, злегка заплющивши очі, відчув, що не може дихати. Наче важка хмара засіла у грудях. Закінчилася п’єса, почалася наступна, але Цкуру сидів зі стуленими вустами, заглибившись у свої спогади. Хайда час від часу кидав на нього погляд.
– Я, може, залишу ці платівки у тебе? Усе одно в гуртожитку не можу слухати, – сказав він, ховаючи
Радянський піаніст (1930–2005).
Чилійський піаніст (1903–1991).