Лялька. Даніель Коул
Читать онлайн книгу.
більше, ніж він на те заслуговував, – випалив Вульф.
– Я вдам, що не почув цього.
Якийсь чоловік у робочих штанях намагався жестами щось показати Вульфу.
– Здається, все готово.
– Нехай щастить.
Вульф вимкнувся і глянув на своє відображення, щоб пересвідчитися, що ширінка застібнута і що він не виглядає більше виснаженим і пригніченим, аніж зазвичай. Детектив попрямував до підвищення, маючи на меті покінчити з цим якомога швидше, проте, щойно гамір став гучнішим і він побачив чорні лінзи камер, які стежили за кожним його кроком так, ніби здавалося, що це в нього ціляться гармати, його впевненість відразу випарувалася. На якусь мить він знову опинився біля Олд Бейлі, де марно намагався прикрити обличчя, коли його тягли до поліційного фургона під зневажливе глузування незадоволеної преси та важкі удари по металевих стінках авто, котрі назавжди оселилися в його снах.
Стривожений, він ступив на підвищення та почав коротке, завчене напам’ять речення:
– Я – детектив Натан Вульф із…
– Що? Говоріть голосніше! – перебили його з натовпу.
Один чоловік із тих, які збирали крихітну сцену, підійшов та з гучним статичним клацанням увімкнув мікрофон. Вульф намагався не чути ядучого сміху, який линув із цього моря облич.
– Дякую. Як я й казав, я – детектив Натан Вульф із міської поліції Лондона, і сьогодні я був у складі команди, яка оглядала місце масового вбивства.
«Чим далі, тим краще», – подумав він.
Із натовпу почали вигукувати запитання, однак Вульф не звертав на них уваги і продовжував:
– Ми можемо підтвердити, що рано-вранці за адресою Кентіш Таун знайшли останки шістьох жертв…
Вульф припустився помилки, відірвавши очі від своїх записів, оскільки відразу ж упізнав у натовпі неймовірно руде волосся Андреа. Йому здалося, що вона виглядала, неначе божевільна, і це ще більше його відволікло. Вульф випустив свої картки на підлогу і присів, щоб зібрати їх, розуміючи, що на одній із них було зазначено те, чого говорити він не збирався. Вульф відшукав ту картку і підвівся до мікрофона.
– Цього ра… Вранці…
Вульф відчував, що у горлі пересохло, і знав, що густо почервонів, як це завжди бувало, коли йому було соромно, тож поспіхом прочитав текст із завершальної картки.
– Ми зараз у процесі встановлення осіб жертв і перед тим, як оприлюднити будь-які імена, спочатку зв’яжемося з їхніми родинами. Зважаючи на те, що розслідування ще триває, наразі поки все, про що я можу повідомити. Дякую.
На кілька секунд він замовк, чекаючи аплодисментів, аж доки не зрозумів, що це було б дуже недоречним і що його виступ, імовірно, у жодному разі не був виправданням. Він зійшов униз і відступив від голосів, які вигукували його ім’я.
– Натане! Натане!
Вульф озирнувся й побачив, що до нього біжить Андреа. Їй вдалося ухилитися від першого поліціянта, однак її заблокували двоє інших. Його скувала та сама сплутана злість, яка затьмарювала кілька