Лялька. Даніель Коул
Читать онлайн книгу.
підлогу! Униз! – закричав він, звертаючись до непримітного чоловіка з коричневим пакетом у руках.
Шокований чоловік зупинився й підняв руки вгору.
– На підлогу!
Аби слова наказу були почутими, поліціянту довелося повторити їх двічі.
– Кинь пакет. Опусти його.
Чоловік відкинув пакет від себе, штовхнувши його по начищеній підлозі до мера. Невпевнений у тому, чи це було зроблено навмисно чи просто внаслідок неконтрольованої дії знервованого чоловіка, Вульф відштовхнув мера назад на кілька кроків.
– Що в пакеті? – вигукнув поліціянт чоловікові, який витріщився на Вульфа та мера. – Очі вниз! Дивися на підлогу. Що… в… пакеті?
– Сніданок, – закричав наляканий чоловік.
– Чому ти біг?
– Я запізнився вже майже на двадцять хвилин… Відділ інформаційних технологій.
Поліціянт умілим рухом направив пістолет на чоловіка і позадкував до пакета. Він обережно став біля нього навколішки, а потім надто, надто вже повільно зазирнув усередину.
– У нас тут якісь гарячі бутерброди, – сказав він Вульфу, так немов ідентифікував підозрілі предмети.
– З яким смаком? – відповів Вульф.
– З яким смаком? – рявкнув поліціянт.
– З шинкою та сиром, – вигукнув чоловік на підлозі.
Вульф посміхнувся.
– Неси сюди.
До офіса вони дісталися без жодних інших інцидентів. Вульф подякував ескорту, а потім Фінлі пропустив їх усередину. Підйом на сьомий поверх давався їм важко, і Вульф чув, як кожний подих мера супроводжувався високим свистом.
Офіс, де опустили всі жалюзі, здавалося, міг викликати напад клаустрофобії, а штучне освітлення було лише дешевою імітацією справжнього. Вони швидко пройшли кімнатою, і присутні озиралися на них, відриваючи погляди від моніторів комп’ютерів та яскравих букетів. Щойно помітивши їх, Сіммонс квапливо вийшов зі свого кабінету і потиснув руку давньому другу.
– Рею, як же приємно бачити тебе, – щиро промовив він, а потім повернувся до Вульфа, – Проблеми внизу?
– Фальшива тривога, – пробурчав Вульф із наповненим ротом, бо саме смакував сендвічем із шинкою та сиром.
– Терренсе, я був би вельми вдячний, якби ти пояснив мені, що відбувається, – сказав мер.
– Звісно, поговорімо наодинці, – Сіммонс провів його до кімнати для допитів і зачинив двері. – Я відправив патрульну машину до твого будинку. Мені здалося, що ти захочеш знати, що Мелані та Розі в безпеці.
– Я ціну… – відколи мер зайшов до офіса, його дихання ще більше погіршилося.
Він закашлявся і бризкав слиною. Усе це було так, немов у нього на грудях хтось сидів. Мер покопирсався в портфелі й витягнув цього разу вже блакитний інгалятор. Він зробив два довгі, глибокі вдихи, і здавалося, це трохи допомогло.
– Я ціную це, дякую.
Мер терпляче чекав. Зрозумівши натяк, Сіммонс почав проходжуватися кімнатою.
– Гаразд, із чого ж почати. Ти, звісно ж, чув, що ми знайшли цього