Гра на пониження. За кулісами світової фінансової кризи. Майкл Льюїс
Читать онлайн книгу.
до остаточного узгодження умов, Майк Баррі почав перші операції з субстандартною іпотекою. Він купив у Deutsche Bank кредитні дефолтні свопи на $ 60 млн, по $ 10 млн за кожну з шести окремих облігацій. «Референсні цінні папери», ось як це називалося. Ви купували страховку не на цілий ринок субстандартних іпотечних облігацій, а на окремі облігації, і Баррі присвятив свій час пошуку саме тих, проти яких варто зіграти. Він перечитав дюжини проспектів і переглянув іще сотні, намагаючись знайти найхиткіші іпотечні пули, і навіть тоді мав серйозну підозру (яка згодом переросла у впевненість), що він був єдиною людиною на планеті, яка читала ці документи, – окрім юристів, які їх складали. Також імовірно, що під час своїх пошуків він став єдиним інвестором, який займався старомодним аналізом банківських житлових кредитів, а цю операцію треба було здійснювати перш ніж їх видавати. Проте водночас він був повною протилежністю старомодного банкіра. Бо він шукав не найкращих кредитів, а найгірших – щоби зробити ставку проти них.
Він аналізував відносне значення співвідношення позики й вартості в житлових кредитах, у вторинних іпотеках, у розташуванні будинків, у відсутній кредитній документації та неіснуючих довідках про прибутки позичальника, і ще серед дюжини чинників, які визначали ймовірність того, що той або інший житловий кредит, виданий у США десь 2005 року, «зіпсується». Потім Баррі почав шукати облігації, забезпечені найгіршими заставами. Він здивувався, що Deutsche Bank було байдуже до облігацій, проти яких він робив ставку. Як він зрозумів, з їхньої точки зору, всі субстандартні іпотечні облігації були однаковими. Ціна страхування визначалася не шляхом незалежного аналізу, а за допомогою рейтингу, який визначали для облігації рейтингові агенції – Moody’s і Standard & Poor’s[4]. Якщо Баррі хотів купити страховку на транші з практично нульовими ризиками, то мав сплатити 20 базисних пунктів (0,20 %); за більш ризикові транші з рейтингом А він мав сплатити 50 базисних пунктів (0,50 %); за найменш надійні транші з рейтингом ВВВ – 200 базисних пунктів (тобто 2 %). (Базисний пункт – 0,01 процентного пункту.) Баррі шукав саме транші ВВВ – оті, що не будуть нічого варті, якщо «зіпсується» хоч 15 % іпотечного пулу. Він уважав, що зробив досить консервативну ставку і що в результаті аналізу його припущення переростуть у впевненість. Будь-хто, навіть побічно поглянувши на ті проспекти, зміг би помітити багато критичних відмінностей між окремими облігаціями з одним і тим самим рейтингом ВВВ – наприклад, різницю в кількості кредитів з виплатою самих відсотків, з яких складався іпотечний пул. Баррі заповзявся обирати найгірші з усіх можливих, і трохи непокоївся, що інвестиційні банки зрештою помітять, що він забагато знає про певні іпотечні облігації, й почнуть змінювати ціни.
І знову поведінка компаній вразила й потішила Баррі: Goldman Sachs надіслали йому електронного листа з довгим переліком лайняних іпотечних облігацій, щоб йому легше було вибирати. «Чесно кажучи, я був просто шокований, – каже він. – Усі вони оцінювалися згідно з найнижчими рейтингами, встановленими
Дві найвпливовіші рейтингові агенції послуговуються дещо різною термінологією для позначення однієї ідеї. Наприклад, те, що
Коли 2008 року рейтинги величезної кількості облігацій, пов’язаних із субстандартними кредитами, виявилися безглуздими, розпочалися палкі дебати з приводу їх справжнього значення. Протягом тривалого часу інвестори з Уолл-стрит інтерпретували це значення як «вірогідність дефолту». Наприклад, завжди вважалося, що облігація з рейтингом ААА має менше 1 з 10 000 шансів на дефолт протягом першого року існування. Облігації з рейтингом АА (наступним найвищим рейтингом) має менше 1 з 1000 шансів на дефолт, а облігація з рейтингом ВВВ – 1 з 500 шансів. З 2008-го рейтингові агенції почали стверджувати, що їхні рейтинги ніколи не слід було сприймати як точні цифри. Рейтинги, мовляв, просто відображали припущення агенцій щодо рангового порядку ризиків.