Flash Boys. Ринок цінних… секунд: революція на Уолл-стрит. Майкл Льюїс
Читать онлайн книгу.
«Здобути роботу на Уолл-стрит не так легко, як здається, – каже він. – Я нікого не знав. У моєї родини не було жодних зв’язків. Жодних знайомих».
Зрештою, він покинув усі спроби. Зустрів іншого ірландця, що, як виявилося, працював у нью-йоркському офісі MCI Communications – великої телекомунікаційної компанії. «Він влаштував мене на роботу тільки через те, що я був ірландцем, – розповідає Ронан. – Певно, він здійснював по кілька таких благодійних проектів на рік. І я став одним із них». Без будь-якої особливої причини (окрім тієї, що більш ніхто не хотів його наймати) Ронан пішов працювати у сферу телекомунікацій.
Першим серйозним завданням, яке він отримав, було переконатися, що вісім тисяч новеньких пейджерів, які MCI продала великій фірмі з Уолл-стрит, задовольняють потреби клієнтів. Як пояснили Ронану, «народ дуже вимогливий до своїх пейджерів». У літню спеку Ронан вирушив у кузові пересувної ремонтної майстерні до однієї офісної будівлі, аби доправити туди нові пейджери. Він влаштував позаду фургончика невеликий стіл, розпакував ящики й став чекати, поки працівники Уолл-стрит прийдуть по свої нові пейджери. За годину він уже пітнів і хекав у своєму кузові, поки люди вишиковувалися за пейджерами і збирався натовп із тих, хто вже отримав свої прилади й висловлював незадоволення. «Ці нові пейджери – лайно!» та «Ненавиджу ці довбані пейджери!» – кричали вони, поки Ронан намагався й далі роздавати аксесуари. Під час чергової спроби придушити повстання Ронану зателефонувала секретарка однієї уолл-стритівської фірми – з приводу нового пейджера свого боса. Вона була у відчаї, Ронану навіть почувся у слухавці плач. «Раз у раз вона повторювала: “Він завеликий! Босові буде дуже боляче! Він завеликий! Босові буде дуже боляче!”» Це геть збило Ронана з пантелику – як міг пейджер зашкодити дорослому чоловікові? То ж була маленька коробочка, дюйм на півтора. «А тоді вона каже мені, що її бос – карлик, і пейджер може врізатися йому в бік, коли той почне нахилятися, – розповідає Ронан. – І що він не був звичайним карликом. Що він був дуже-дуже маленьким чоловічком. А я собі думаю (але не кажу вголос, бо не хочу, аби вона вважала мене за придурка): “Чому б тобі не почепити йому пейджер на спину, мов наплічник?”»
Тоді, як і в інших подібних випадках, Ронану багато чого спадало на думку, але він мовчав. Підганяти розміри пейджерів під коротунів Уолл-стрит і терпіти верески фінансистів, яким не сподобалися нові пристрої, – не так він уявляв свою долю. Його засмучував той факт, що він не міг відшукати шлях до уолл-стритівських компаній. Але вирішив не падати духом і користуватися нагодою.
І цією нагодою стало уявлення про всю телекомунікаційну систему США, яке він отримав у MCI. Ронан завжди був умілим, хоч насправді ніколи не мав особливих практичних навичок. Він майже нічого не знав про технології. А тепер почав їх вивчати. «Принципи роботи цього лайна – досить захоплива штука, якщо не брати до уваги всі нудотні аспекти», – каже він. Як інформація проходила мідним