Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
нудила мене йти вперед, коли в мене вже не було бажання цього робити, коли руки геть опустилися. І таки натрапили ми на золоту жилу, а на сусідній ділянці вдалося ще й камінчиків коштовних намити. Ти ж тільки уяви, яке щастя було для мене!
Тихон ледь помітно спохмурнів лицем.
– Уявляю…
Так, він уявляв, надто добре уявляв це щастя простуватого, навіть наївного Попільного, бо сам майже рік вимріював і викохував у собі те незнайоме відчуття – відчуття щастя від дотику до купи золота та коштовностей. Заради цього він і приїхав сюди, працював так, як ще ніколи в житті не працював, перетерпаючи собаче життя. І що отримав у винагороду? Жменьку не надто якісного золота, котрого вистачить лише на якийсь рік безбідного існування. А ось цей простуватий Попільний у цей час отримав царський подарунок – багатство. Тихон мовчки дивився на свого односельця й відчував, що починає його ненавидіти. Ненавидіти глибоко та по-справжньому, так, як усе життя ненавидів батька та Орхипа. Чому, ну чому ж у світі панує така несправедливість, що цей бовдур отримав усе, а йому дістаються лише жалюгідні крихти…
Попільний раптом ухопив його за руку.
– Слухай, а ти зараз нікуди не поспішаєш?
Тихон повільно втягнув повітря.
– Та куди мені тут поспішати?
– То, може, пообідаємо разом? – усміхнувся Попільний. – Зараз прийде Маруся, ти її вже, певно, і не пам’ятаєш? Справжньою красунею вона в мене зросла. І цей охтисько, власник готелю, пообіцяв нам просто царський обід. То ж не погидуй, Тихоне, пообідай з нами.
Тихон примусив себе усміхнутися.
– Та пообідаю, чого ж не пообідати, коли ти так запрошуєш.
– Дуже дякую. – Попільний поглянув кудись, за широке плече Тихона. – А ось і моя Марусенька.
Тихон повільно обернувся, побачивши невисоку, досить привабливу, дещо повненьку дівчину з довгою русявою косою, котра поспішалася їм назустріч. Одягнена в просту, з коричневої шерсті довгу сукню, Маруся Попільна навіть у такому скромному одязі була красунею, справжньою красунею, вроду котрої не могла затьмарити навіть оця миршавенька стара сукня. Ні, вона була з породи тих жінок, котру в що не вдягни, а вона все одно не зможе втратити своєї чарівності та вроди. Пухнасте русяве волосся, великі сині очі під крилами темних брів, маленький носик і пухкенькі гарні рожеві вуста – Тихону вистачило декількох митей, аби роздивитися та зацінувати красу молодої Попільної. А він завжди, ще із Заруддя, був поціновувачем жіночої краси, і то дарма, що був молодим, від жіночих любощів не відмовлявся ніколи, особливо ж у місті, де жінок було набагато більше, ніж на селі.
Маруся всміхнулася до брата.
– Я тебе не надто затримала?
Попільний усміхнувся у відповідь.
– Ні, сонечку, що ти.
На Тихона вона кинула лише один короткий погляд і одразу ж опустила свої надзвичайно сині очі. Але він уже встиг помітити в тім короткім спогляданні зацікавленість і вдоволено усміхнувся про себе. Сестра Попільного йому сподобалася, хоча він був ще надзвичайно далеким від того, аби закохатися. Ні, те