Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
зиркнув на сестру.
– А то що, я сказав неправду?
– Неправду. Ти гарний!
– Можливо, лише для тебе.
Маруся глянула на брата хитрим оком.
– Для Соні теж.
Тихон, з подивом помічаючи, як починає червоніти Попільний, зрозумів, що всі ці розповіді йому геть не подобаються, тому й запитав, можливо, різкувато:
– А що ж ти робиш тут, маючи в наречених одну з найбагатших наречених імперії?
Попільний поморщився.
– Та все ті гордощі, усе вони провинні. Пеклó мені, розумієш, неможливо пеклó те, що я оце, такий злидень нещасний, і маю свататися до неї, такої багатійки. Хоч і казала вона, що для неї то не має геть ніякого значення, але для мене все воно значення мало, ще й велике. Не було в мене через те спокою, й таки вирішив, що ми не одружимося, допоки в мене не буде хоч якогось там куценького статку. Та й Марусі потрібне придане, а я не така вже людина, аби брати його в багатої дружини. Ні, не мав би я собі спокою, тому й почав шукати, як би то його грошенят швидко й багато заробити, піднятися хоч трішки до рівня Соні, і підказали мені податися сюди, а раптом поталанить.
Тихон змусив себе всміхнутися.
– І поталанило.
Попільний вдоволено розсміявся.
– Поталанило, друже, ще й як поталанило. Скільки того ми золота віднайшли, що й самі не очікували…
Маруся нахмурила чоло.
– Сашо, чи не занадто ти відвертий перед чужою людиною? Навіщо трезвонити всім?
Та Попільний тільки рукою махнув.
– Облиш, Марусенько, хіба ж Тихон нам чужий? Він же наш, заруддівський, і чого я маю боятися? До того ж за два дні ми будемо вже в Красноярську, там Сонін банк знаходиться. Позбудемося нарешті страхів.
Маруся промовчала, тільки позиркнула недовірливо на Тихона, і по очах її той зрозумів, що не довіряє вона йому, не вірить у його порядність, для неї він не такий, яким уявляє його її брат. Тому, посидівши з ними ще якусь хвилину, він послався на термінову справу й гайнув геть, аби хоч трішки прийти до тями та обдумати, що йому робити далі.
2
Тієї ночі Тихону зовсім не було сну.
Те щастя, котре впалося на простувату голову Попільного, не могло ніяк полишити його в спокої, відібравши той спокій на весь залишок дня та майже всю довгу сибірську ніч. Попільні мали їхати завтра ранком, і він розумів, що просто не вибачить собі, коли вони поїдуть без нього. Чи доля, а чи, може, ще яка сила подарували йому цю зустріч, і він вірив, що випадковою вона не була. Ні, вона була мов відповідь на його те жагуче бажання нарешті розбагатіти, зробитися заможним, і не просто заможним, а справжнім багатієм. І з самих глибин його серця та єства почала виповзатися темною змією думка про те, що єдина можливість для нього наразі доскочити своєї мрії – то вбити Попільного, і його сестру також. І нехай одразу він мислив об тім, що зможе закохати в себе ту норовливу Марусю, а потім уже, її чоловіком, заволодіти тим золотом, котрим