Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
а коняка раптом зашкутильгала… Тихон тільки вислуховував мовчки бідкання Попільного, приховуючи вдоволення. Ще під ранок заскочила йому думка, що Попільних краще вбивати десь посеред безлюддя, де буде менше свідків, а щоби не встигли доїхати, дорогою треба загнати коняці в ногу якусь друзку, спромігшись зробити це непомітно, коли зупиняться на короткий перепочинок.
Маруся ж від такої вимушеної зупинки почала нервувати так, що в неї дрібно тремтіли руки.
– Мені тут зовсім не подобається, – примхливим голосочком промовила вона, покосувавши синім оком на лісок, посеред котрого вже починала згущуватися тінями темрява.
Попільний спохмурнів.
– І чому це тобі тут не подобається? Як на мене, це досить гарне місце, ти тільки поглянь, яка чудова галявина.
Маруся поморщила рум’яне личко.
– Мені тут боязко.
– Боязко? Поряд двох чоловіків?
– А ще в мене погане передчуття, – ледь не крізь стиснуті зуби мовила Маруся й, кинувши неприязний погляд на Тихона, пішла до воза, з котрого почала діставати сковорідку та харчі. Насмажили вони яєць із салом, повечеряли, і Тихон, незважаючи на те що мав скоїти злочин, обірвати життя цих двох, що сиділи зараз поряд нього біля вогнища, їв залюбки. Ні нервування якогось, ні напруження він не відчував, мов збирався не людей життя полишити, а звіряток якихось. Спокійний, навіть вдоволений, кидав він короткі погляди на воза, туди, де причаїлося його омріяне щастя. А ще одне чекало на нього десь далеко, у Кременчуці, щастя з казковим посагом.
Маруся всипала до казанка з водою декілька дрібок кави, і Попільний поглянув на неї з подивом.
– Ти що, теж збираєшся пити каву?
– Так.
– Навіщо? Ми ж з Тихоном будемо чергувати по черзі.
– То й що? – нахмурилася Маруся. – Невже ти думаєш, що я зможу поснути в цім жахливім місці? Та мене нудить лише від думки про те, що я зможу стулити повіки й поснути спокійно.
Вона ниділася ще хвилин зо десять, потерпаючи від того страху, котрий сама собі намислила, і Тихон майже не чув її слів, гадав, коли краще зробити те, що він планував, і після розмірковувань вирішив дочекатися, коли вони поснуть. Тому й викликався чатувати першим. Сидів біля вогнища, дослухаючись до рівного дихання Попільного й такого неспокійного Марусі. Він знав, що вона ще не спить, але не сумнівався у тім, що, незважаючи на каву та всі її завіряння не поснути, вона все ж таки посне. Так і трапилося – через деякий час вона почала дихати рівніше й за хвилину поснула.
Тихон повільно звівся на рівні ноги.
Дослухався до нічної тиші, мов очікував на появу якоїсь невідомої перешкоди, але ліс був тихим, була тихою й галявина, тільки десь далеко чулося глухувате вовче завивання. Тихон, зачувши ті хрипкі звуки, тільки усміхнувся про себе. За цей рік, що перебував він у цих диких краях, навчився вовків не боятися зовсім. У цю ніч, над котрою поважно та велично висяювався місяць у повні, вовче волання видавалося якимось особливим. Вони, ті хижі тварюки, жадали