Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
відсутня у брата. І це Тихону не сподобалося…
Попільний докірливо захитав головою.
– Яка ж ти, Марусю, вредна. Адже пам’ятаєш, а не зізнаєшся. Та не надимай губенят, краще познайомся з Тихоном знову. Бо ти ж тільки подумай, сестричко, яке ж це щастя та радість – зустріти тут, у цих чужих, непривітних краях людину з нашого села, майже рідню, серед кацапів одну рідну душу…
Маруся на цю захопливу промову брата не відповілася, тільки поглянула на Тихона якось незрозуміло й потягнула брата до невеличкої їдальні готелю. Тихон же йшов слідкома й усе не міг зрозуміти ніяк, чому ця синьоока відьма так сторожко, навіть вороже одразу до нього поставилася? Адже в першу мить в очах її плескалася зацікавленість, він то бачив надто добре, і чому вона оце зараз почала зуби вишкіряти? Он як очицями позиркує, ось-ось скаже, аби забирався він геть. Та Тихон не був уже з тих зелених хлопчаків, котрих могла відвадити холодність якогось там дівчиська. Ні, він мав уже двадцять два роки й вважав себе за людину досвідчену та мудру. Тому, усівшись навпроти похмурої Марусі, обдарував її такою чарівною усмішкою, перед котрою не могла встояти свого часу жодна жінка на його життєвому шляху, і поглянув на Попільного.
– Гарна в тебе надзвичайно сестра, Сашко, – промовив повільно, знову споглядаючи на Марусю чарівливим поглядом. – Тільки вже надто не до душі я їй припав.
Попільний махнув рукою.
– Та не звертай на неї уваги. Соромиться дівка…
Лице Марусі враз зачервонілося.
– Нічого я не соромлюся… – почала вона обурено, та поява власника готелю змусила її примовкнути.
Кинувши на Тихона не надто люб’язний погляд, той почав ледь не присідатися перед Попільним, запевняючи в тому його, що обіцяний обід уже чекає й приготували його тільки з найкращого. За дві хвилини на столі й справді з’явилася осетряча юшка, неймовірно запашна печеня з дикого кабана із засмаженою скоринкою та кружальцями запеченої картоплі, тушкована з грибами та ягодами курка та невеличкі рум’яні пиріжки з яблуками.
Власник готелю усміхнувся.
– А млинці ще поспівають.
– Та так ми, добродію, і луснемо, – крекнув Попільний. – Поки притримай ті млинці, нам і цього вистачить.
– Добре. А вино?
– Принеси, та найкраще. Маємо зараз випити за зустріч із земляком.
Власник швидко зиркнув на Тихона й відійшов від столу. Тихон тільки слину ковтнув, побачивши всі ті наїдки, що почали з’являтися перед ним на столі один за одним. Давно він не куштував нічого такого смачного, із Грицьком вони харчувалися не надто добре, були змушені притримувати кожну копійку, і в нього вже набилася оскомина від тих каш огидних зі старою оленячою солониною, від котрої нудило цілу добу, а води так взагалі не обпитися. Допомагали тоді тільки мрії про те, що знайдуть вони таки щедрі поклади чи то золота, чи то коштовностей, і тоді вже будуть ласувати найсмачнішими стравами, котрі подаватимуть ввічливі прислужники, і все то на білих скатертинах та