Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
тривогу, передчуття чогось недоброго, горя, котре торкнеться її життя.
Тихон знову зітхнув.
– Повірте, Софіє Давидівно, я багато чого віддав би за те, аби не приходити до вас сьогодні зі своїм сумним обов’язком, але… Зізнаюся, у мене була думка, аби сповістити вас про все телеграмою, та потім я передумав. Ви не заслугували на те, аби дізнаватися про все зі скупого папірця…
У Соні похолонуло біля серця.
– Ви… ви лякаєте мене.
Тихон відповівся їй жалісним поглядом.
– Вибачте, але я сам не знаю, як вам усе сказати.
Соня знову поглянула на нього.
– З ним трапилося щось погане? Господи! Кажіть же, що…
Тихон на мить затулив очі руками, а коли знову поглянув на Соню, вона помітила в його чорних очах такий біль… Серцю її зробилося нестерпно холодно… Передчуття таки не обмануло…
– Ми домовилися зустрітися в Красноярську, – глухим, побитим голосом промовив Мазуревич, і Соня затамувала подих, уже здогадуючись, уже відчуваючи те, що він мав сказати… Вона й хотіла чути, і водночас відчайдушно цього не бажала. Хотіла заборонити йому говорити, наказати, аби він мовчав, але не змогла із себе витиснути навіть короткого слівця. І слова його насувалися на неї, мов безжальні, високі хвилі Дніпра під час буревію. – Розумієте, хотіли повертатися до Кременчука вже разом, а до цього, після розмови із Сашком, котрий так щиро бажав мені удачі, мені так поталанило, я вмовив відлюдька того… Але в готелі Сашка з Марусею не було, їх не було в Красноярську… Я почекав день, а потім почав пошук. Поїхати без мене вони не могли, потяг ще не рушав з міста, та й на душі було якось незатишно, докучало передчуття…
Соня затремтіла всім тілом.
– Господи…
Тихон важко сковтнув.
– Їх віднайшли через два дні. Неподалік невеличкого поселення, у лісі… – Він помовчав, спостерігаючи, як стрімко полотніє вродливе лице Соні, а потім продовжив голосом, котрий тепер затинався від болю: – Вони були вбиті та пограбовані… там дуже небезпечні місця…
Гарного малюнка, пухкі вуста Соні розтулилися, аби вимовити лише одне слово, котре легким вітром прошелестіло вітальнею й потонуло в повітрі.
– Неправда!
Тихон похитав головою.
– На жаль, я бачив їх на власні очі.
Соня відповілася ледь не сповненим ненависті поглядом.
– А з якої речі я маю вам вірити?
Тихон кинув на неї швидкий погляд.
– Софіє Давидівно… – почав бубоніти він, але Соня не дозволила йому продовжити, розлючено позиркнула потемнілими очима й зневірливо промовила з ворожістю:
– Та й з якої речі я маю довірятися вашим словам? Я вас взагалі не знаю, хто ви та що ви…
Мазуревич поморщився.
– Я ж сказав, що є товаришем Сашка…
– Та то ще невідомо! Чому я маю довірятися вашим словам і вірити в те, що він… що його вбито? – Соня відчайдушно, з якимось незрозумілим засліпленням хапалася спіймати цього дивного