Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
Вона навіть могла здаватися байдужою до того, що сталося, і тільки той, хто був їй близький, той знав, що біль її бродить у неї всередині, отруюючи серце. Ось і зараз вона стояла в обіймах того Мазуревича, мов закам’яніла, і гарячі сльози, що могли б подарувати хоч слабке, а все ж полегшення, не котилися її пополотнілим лицем. Вона й здавалася байдужою, і була такою до цілого світу. Тільки глибоко в собі тужилася, важко й розпачливо тужилася за Сашею, за ним волало її серце, кровило від невидимої рани, і біль той був невидимий, такий глибокий, що його ніхто не міг бачити, та й не повинен. Навіть оцей, що тримав її зараз теплими руками. І Соня повільно відсторонилася від нього.
– Вам краще піти, – безбарвним голосом промовила вона, відвертаючи лице від його уважного погляду.
Тихон прокашлявся.
– Так, звичайно, – відповівся він впалим голосом і потім, помовчавши мить, все ж сказав: – Але я хочу, Софіє Давидівно, аби ви знали, що я сумую за Сашком разом з вами. Він є… тобто був він просто надзвичайною людиною. Таких більше немає й не буде, і в мене навіть не вистачає слів, аби висловити вам увесь свій жаль… Це велика для мене скорбота.
Соня постояла, відсутнім поглядом роздивляючись власне вікно, а потім таки поглянула на чоловіка. Він стояв посеред вітальні – високий, вродливий і сумний, із застиглим болем у тямких очах. Той біль Соні видався щирим, і вона з вдячністю відгукнулася на його слова.
– Дякую.
Тихон вклонився.
– Тепер же дозвольте відкланятися… Бажаю вам сил витримати це страшне горе. – Він повільно рушив до дверей, та вже на порозі, мов що пригадавши, зупинився й поглянув на нерухому та нещасну постать Соні. – Мало не забув вам сказати… За відсутністю рідних мені віддали речі Сашка… І посеред них…
Соня здригнулася всім тілом.
– Кулончик?
Тихон опустив очі.
– Так. Якщо ви бажаєте, то я принесу…
Помертвілі очі Соні трохи ожили.
– Так, принесіть.
Тихон знову вклонився.
– Завтра я знову прийду, – пообіцяв він і пішов, полишивши Соню саму у вітальні.
Вона зосталася стояти так, як і стояла, розгублено та нерухомо. Погляд ковзав дорогими меблями, але не зачіпався за них, та вона взагалі мало що зараз бачила перед собою. Стояла, мертвіючи та холодіючи серцем, а в думках її билося лише одне – Саші більше немає в живих!
Саша помер!
Хотілося плакати. До болю, до тремоту хотілося плакати, розридатися навіть, але вона не могла. Ті кляті сльози вперто застрягли десь усередині, злісно не бажаючи проливатися. Вони пекли, гіркотою виїдали очі, але не проливалися. А пам’ять… Пам’ять гналася минулим, згадками про Сашу… Тремтіли бліді її вуста, кривилися від того болю, що розтинав серце, і так хотілося сліз на власні свої очі нарешті, аби не пекли вони так нещадно непролитою солоною вологою. Ось він і виповнився той клятий її сон, виповнився жорстоко та невблаганно швидко, як виповнюються всі погані сни. То щось гарне, воно не виповнюється довго, а погане…
Соня не пам’ятала, скільки часу простояла ото так, мармуровою