Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
почало непокоїти недобре передчуття.
А одного дня до неї прийшов гість.
Вона знову бачила в ніч перед цим поганий сон. Густий та темний ліс, над котрим видніється місяць у повні. Вона невідомо куди чвалала тим лісом, і ноги її застрягали в рідкому бруді. А потім побачила її – могилу з невеликим горбиком землі та простим дерев’яним хрестом. А на тому хресті, мов кров’ю, виведено червоним імення Саші. Соня прокинулася від власного ж крику, котрий наполохав ледь не всю прислугу, і до самого ранку вона поснути вже не могла, як не намагалася. А з початком дня почувалася вкрай погано. Думки плуталися в ній, вона відчувала, що із Сашею трапилося щось погане, щось подібне до того, що вона бачила уві сні.
І ось прийшов цей гість.
Соня й не хотіла його одразу приймати, наказала дворецькому Георгію відіслати його геть, сказати, що вона погано почувається, тому нікого не приймає. Старий дворецький пом’явся, кидаючи на неї швидкі та не зовсім зрозумілі погляди, а потім промовив якось невпевнено:
– Вибачте, Софіє Давидівно… Цей панок сказав, що є товаришем вашого нареченого та в нього для вас є новини…
Соня зіскочила на ноги, мов її вжалили.
– Та що ж ти раніше мовчав?
Й ото так, як була, у домашній білій, досить простенькій сукні, з неприбраним волоссям, не готова до прийому сторонніх осіб, вискочила вона зі своєї кімнати й понеслася до вітальні. На якусь мить зупинилася на порозі, узрівши там високого, чорнявого та широкоплечого чоловіка, у гарному, дорогого сукна костюмі чорного кольору. Відчувши не зовсім доречне та незрозуміле ніяковіння, вона все ж пересилила себе й досить голосно промовила:
– Ви привезли звістку від Саші?
Чорнявий незнайомець ледь помітно здригнувся від звуку її голосу, але обернувся до Соні повільно, навіть занадто для неї повільно, і вона побачила перед собою вродливе лице молодого, років за двадцять чоловіка. Заклопотана за Сашу, вона все ж не могла не помітити вроди свого гостя, пронизливого погляду його гарних очей, кольором схожих на найтемнішу ніч. Погляд той здався їй чомусь занадто пронизливим, до того ж він мовчав, не відповідаючи на її запитання, і Соня перепитала дещо різкувато:
– Що ж ви мовчите? У вас є звістка від Саші?
Незнайомець на мить опустив свої ті чорні очиська.
– Так, є.
Соня важко задихала від нетерпіння.
– Я слухаю.
Та незнайомець той зовсім не поспішався, він деякий час роздивлявся Соню своїми чорними очицями, мов не почувши зовсім її слів. І щось у спогляданні його тім – і Соня не могла дотямити, що ж саме, – почало її хвилювати. Чи, може, то був погляд його незрозумілий, чи сама присутність його в її домі – це щось занепокоїло одразу, на якийсь час витиснувши думки й тривоги про Сашу. Постать цього незнайомця, його мужнє, гарне лице, погляд очей тих темних, у котрих вгадувалася якась вогняна сила, – усе то чомусь турбувало Соню. Так, він був вродливим, можливо, і занадто вродливим, та хіба ж не зустрічалося