Мазуревичі. Історія одного роду. Дарина Гнатко
Читать онлайн книгу.
не маю цьому віри.
– Дитинко…
– Я не ховала його, бабуню, не бачила померлим! Він же ще живим полишається для зболілого мого серця, бабуню, розумієш?
Пані Барбара обережно кивнула.
– Розумію, люба.
– Недарма, недарма я так не хотіла, щоби він туди їхав. А він… він же не послухався, не дослухався моїх слів. Чому, чому він не дослухався, бабуню?
Пані Барбара знизала плечима.
– Хто ж його знає, моя квітонько? – обережно відповілася вона, з тривогою вдивляючись у пусті, сухі очі онуки. – Така вже його, певно, доля. Та що ж ти оце так стоїш? Ходімо краще до кімнати твоєї, ти приляжеш, я посиджу поряд, а там ти поплачеш, краще зробиться.
Соня повільно похитала головою.
– Я не можу плакати, бабуню.
Барбара Казимирівна пригорнула її до себе.
– Моя бідна, нещасна дівчинка, – ніжно промовила вона у світло-русяве волосся онуки й загойдала ту в своїх обіймах, як колись гойдала маленькою. Соня якось натужливо зітхнула й припалася до рідного, такого близького тіла бабусі, вдягненого в шовкову синю сукню, від котрої завжди було чутно пахощі ванілі та кориці, особливого парфуму, котрий пам’ятався ще з дитинства, так і дитинство її пахлося колись. І Соня відчула, як та страшна напруга, що скувала її тіло після звістки про смерть Саші, починає слабшати та відступати. Тут, у бабусиних обіймах, пекучі сльози прорвалися, і вона з полегшенням відчула їхню солону вологу на своїх очах. І разом з цим нарешті прийшло розуміння того, що Саша помер, що Саші більше немає. Соня схлипнула, розридалася й приречено прошепотіла:
– Господи, бабуню, він помер! Помер!
3
Важкі, пофарбовані темно-червоним двері із суцільного дерева дуба повільно розчинилися, і на Тихона поглянули холодні, світло-сірі очі дворецького Льохвицьких, і скільки в тім погляді було зверхності та пихи, що Тихон ледь стримав себе, аби не кинутися на цього діда, заспокоївши себе лише тим, що як тільки зробиться господарем у цьому домі, то першим вижене звідси ось цього.
А поки, пересиливши себе, він відповівся не менш зверхнім та пихатим поглядом і, зберігаючи почуття власної гідності, наполегливо промовив:
– Софія Давидівна чекає на мене.
Старий індик покривився, мов кислицями обжерся.
– Так. Прошу за мною.
Обернувшись до Тихона прямою, мов жердина, спиною в темно-буряковому піджаку, дворецький велично попростував углиб будинку, зоставивши Тихону сумнівне задоволення плентатися слідкома, та ще зробив це в якійсь такій принизливій, потайно зневажливій формі… Та нічого, ще настане, зійде під сонцем той день, коли Тихон увійде в цей дім господарем, і тоді оця стара мавпа буде лащитися біля його ніг, зодягнених у дорогі шкіряні чоботи. А що такий день настане, то в тім він не сумнівався.
Цей дім… дім Льохвицьких…
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив