Проект «Україна». Галичина та Волинь у складі міжвоєнної Польщі. Литагент «Фолио»
Читать онлайн книгу.
Проблему польсько-українських відносин обговорювали на сторінках інших польських часописів: «Бунт молодих» (згодом «Політика»), «Наше майбутнє», «Епоха».[214]
Преса УНДО, аналізуючи ситуацію на межі 1933–1934 рр., розповідала про те, що уряд в цей період не був схильний до дискусії щодо українських питань і не висловлював бажання співпрацювати з представництвом об’єднання в парламенті. «Діло» назвало безперспективними сподівання українців на співпрацю з урядом.[215]
Лідери УНДО і УПР були вражені також польсько-німецькою декларацією про незастосування сили (26 січня 1934 р.). Цю тему завуальовано схарактеризував Д. Левицький у згаданій промові в Сеймі 6 лютого 1934 р.: «Є свідками, що сучасна Польща є сильною державою з сильною внутрішньою владою, яка в останній період має значні успіхи в зовнішній політиці і власне цей момент, в якому сьогодні знаходиться Польща, дає їй відповідні можливості розв’язувати українське питання в дусі згоди обох народів. Ми чекаємо зміни цілого політичного напряму щодо нашого народу, усунення тих аномалій; вважаємо, що аномалії цих відносин дійшли до останньої межі, що найкращий час покласти кінець цій нівеляційній політиці щодо українського народу».[216] Промова Д. Левицького викликала в українській пресі критичні виступи проти УНДО. Про капітуляцію Д. Левицького перед польським урядом Д. Паліїв заявив у органі Фронту національної єдності (ФНЄ) «Перемога». Проте польська преса назвала виступ Д. Левицького заявою, спрямованою на порозуміння.[217]
Наступною подією в зовнішній політиці Польщі, що викликала реакцію УНДО, стала декларація міністра Й. Бека від 13 вересня 1934 р. на пленарному засіданні Ліги Націй у Женеві. Міністр виступив за співпрацю з міжнародними організаціями в питаннях, що виникали із зобов’язань трактату про національні меншини. Наступного дня після Женевської декларації Д. Левицький прокоментував цю подію, зазначивши, що виступ Й. Бека був для нього неочікуваним. Водночас він висловив свою оцінку: «Крок п. міністра Бека спрямований в першу чергу проти Ліги Націй. Про авторитет Ліги Націй ніколи не боролися і не думаємо боротися, оскільки Ліга Націй є організацією держав-переможців, які ніколи не задумувалися над проблемою національних меншин, скривджених цими державами у версальському трактаті. Звично, коли доконаним є вступ Радянської Росії до Ліги Націй, Росії, яка нещадно нищить всі неросійські народи, зокрема український – вчорашній польський виступ можемо прийняти за певну сатисфакцію».[218]
Офіційна позиція партії була ухвалена 14 вересня 1934 р. на засіданні екзекутиви ЦК. Ухвалені на ньому резолюції польська цензура не дозволила опублікувати у пресі. Статтю «Порадник для меншин і дискредитація Ліги Націй» в «Ділі» 16 вересня 1934 р., де містилося підтвердження слів Д. Левицького, висловлених для Агенції Гаваса, було конфісковано. «Скарг з приводу виступу Бека український народ не висловлює. Катаклізму у цьому для себе не бачить. Ставимося
Держархів Івано-Франківської обл. – Ф. 121. – Оп. 1. – Спр. 187. – Арк. 34.
Діло. – 1934. – 21 лют.
Sprawozdanie stenograficzne ze 111 posidzenia Sejmu z 14.ІІ.1934. – l.9 – 10.
ЦДІАУ у Львові. – Ф. 382. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 14.
Sprawy NarodowoŚciowe. – 1934. – № 5–6. – S. 591.