Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька
Читать онлайн книгу.
Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.
Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.
– Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!
Вона зібрала жменю грошенят.
Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.
Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:
– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.
Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.
Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.
Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:
– Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?
Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.
– Швидше, швидше! – підганяв Підземок.
Циган уже добігав до галявинки.
– Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…
Та циган уже побачив їх і як закричить:
– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!
– Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.
– Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.
– Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.
Але Підземок як був малий, так і залишився.
Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:
«…Людяність!»
Це була луна, що відбилась від слів бідолашної жінки, яка йшла лісом.
Коли почулося це слово, циган і зблід і став, як укопаний.
Малі краснолюдці раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував і шепотів поблідлими від страху губами:
– Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..
Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на дві, на три і, порівнявшись із лісовими соснами, стояли перед ним – грізні, могутні, велетенські, такі, що циган був проти них, як жучок дрібний.
Він упав на землю і, склавши руки, почав благати:
– Пробачте мені, ясновельможні панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарівники! Пробачте дурному циганові, усесильні велетні!
Перевтілений у велетня Підземок насупив брови і сказав грубим голосом:
– Ну, гаразд, я сьогодні добрий! Але неси нас через бір і ріку до нашої печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гілка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про