Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi. Марія Конопницька
Читать онлайн книгу.
час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим – даремно. Тоді гукнув до цигана:
– Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!
Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:
– Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.
Тоді Підземок дістав дримбу і каже:
– Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!
Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.
До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:
– Сонце! Сонце! Сонце!
Король Блистек покидає кришталеву печеру
I
Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.
«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш – то й двісті… Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам – інакше він зникне. От би мені таке трапилось…»
Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.
«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».
Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.
Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.
Дома було двоє білявих хлоп’ят-сиріток, яких дружина залишила йому, попрощавшись з цим світом півроку тому. Діти, убога хатина, оця шкапа та візок – ото й усе його збіжжя.
Він заробляв візникуванням, ганяв по світу за копійчиною, але все одно в хаті не завжди був хліб. Ой, як пригодилась би якась копійчина!
Їде бідний Скробек і думає: оце би клапоть землі купити в сусіда та посадити картоплю, та дітей годувати. Коли ж дивиться, а в тому сяйві метушиться юрба маленьких чоловічків, таких, що їх ледве здалеку видно: довгі бороди, чудернацька одежа, а все інше – як у людей.
– Краснолюдки! – прошепотів Скробек, у якого раптом мурашки пробігли по спині; він шарпнув віжки, щоб завернути вбік, бо таким завжди краще поступитися з дороги.
Але ця дрібнота вже його обступила і давай гукати:
– Гей!.. Гей!.. Хазяїне! А підвезіть-но наші манатки!
Один